— У міру своїх сил, — відказала я. — Де вже мені змагатися зі здоровими чоловіками!
Клаус попровадив нас до Ґустава, який служив комендантом порту, а тоді уже з ним і до корабля. Ґустав швидко сторгувався з капітаном, умовивши виділити для мене окрему каюту, звісно, за добрі гроші. При цьому Ґустав натякнув капітанові, що цей юнак неабияка штучка, належить до королівської родини, тому мандрує інкогніто. Капітан Франсіско Гомес Дієго Марія Санчес де Арраго-і-Аль-кантара, почувши, що буде перевозити такого поважного гостя, навіть обіцяв мені безкоштовні вечері. Про харчі подумав і Клаус, поки ми прощалися на березі, обнімалися і обмінювалися притаманними такій події словами, його слуга приніс кошика з наїдками та напоями й заніс до каюти.
Я помітила, що Франц розмовляв з капітаном як давній знайомий, при цьому цілком вправно послуговувався кастильською мовою. Незабаром їм компанію склав на рідкість вродливий юнак, вишукано вбраний і вистроєний у коштовну одіж. Обличчя його, як і моє, було без заросту, так, що я попервах подумала, чи це не така сама перебрана проява, як я. Видно, він був знайомим Франца й теж мав плисти цим кораблем. Труді ним не на жарт замилувалася і не зводила зачудованих очей.
— Неймовірна врода, — прошептала вона. — Просто казкова. Але... але знаєш, такими, як він, можна милуватися, але не жити з ними. Адже бачиш, він страшенно самозакоханий. Усі його рухи витончені, усмішки надресировані тривалими вправами перед дзеркалом. Така врода може бути тільки янгольська або диявольська. В обох випадках марна.
У цей мент юнак зацікавлено зблиснув своїми проникливими очима в наш бік, і Труді вмовкла, а що саме настав час прощатися, то вона почала мене обнімати, а за нею і Клаус. Труді витирала сльози й не вступилася разом з Клаусом, поки корабель не відчалив. Я помахала їм хустинкою з покладу, а відтак замкнулася в каюті, вмостилася на лежанці та взялася за читання крутійського роману «Кульгавий біс» Луїса Велеса де Гевари. Поруч на столику лежав рукопис Брантома.
Розділ 6
Лукаш. Доктор Геліас. Бургомістр Ґрозваєр.
Пилявецький погром.
Вересень—жовтень 1648 року
Вже починало сутеніти, коли Лукаш разом з доктором Геліасом вийшли з лазарету, де опікувалися пораненими, що повернулися з тієї ганебної битви. Доктор і сам брав участь у поході на козаків, а тепер нарешті зібрався з духом оповісти про свої пригоди Лукашеві.
Ринок довкола Ратуші був до обіду захаращений крамом, будками і ятками перекупок, а особливо торговців рибами й житнім хлібом, але надвечір порожнів. Нарешті крами різників на неодноразову вимогу Лукаша було усунуто з-під Ратуші поза західний мур, і вже не текли ручаї крові попід ногами, і ніхто не слизькав на тельбухах, але сморід і ревіння забиваної худоби, запах свіжого м’яса й крові, спертий дух випотрошених нутрощів, ґелґання гусей і кудахтання курей все ще проникали поза стіни міста. Та це й не дивно, бо від самого світанку там уже вишикувалися різники зі свіжооблупленими тушами телят і свиней, ягнят і дичини; пташниці з дивним екстазом скубали курей, яким перед тим встигли підрізати горлянки, кури ще тріпалися, виривалися і били крильми пташниць по обличчях; попід ятками сновигали собаки, полюючи за обрізками. Вечірнє повітря на Ринку було позбавлене тих букетів, які панували зранку, бо ще вдосвіта починали розливатися пахощі квітів, з якими вишиковувалися квітникарки, до цього додавалися пахощі ярини й зелені, що її привозили на возах городники й перепродували перекупкам, запахи заморських овочів мішалися із запахами яблук і груш, слив і вишень, переплітаючись із запахом лікарських трав, запахом молока, олії, смажених ковбас і риби. Запахи Львова були неймовірно багаті, причому кожна дільниця і кожна вулиця мала свій неповторний букет запахів, і сліпі жебраки-торбаністи чи лірники завиграшки могли зорієнтуватися, де вони опинилися. З Замарстинова долинав гострий запах дублених шкур, з Личакова — запах пражених круп, але вечір пахнув лише димами з передмістя та купами сміття, які згідно з ухвалами магістрату прибирали щосуботи. Останніми днями, коли місто затопили пилявецькі втікачі, що чкуряли так, аж патинки тріщали, запахло у Львові ще й розпачем і панікою. Недобитки, здебільшого німці, заповнили шинки й горланили дикі пісні, вкладаючи в них усю свою відвагу.
— Зате як же це гарно виглядало! — хитав головою доктор Геліас, киваючи на п’яних пилявецьких втікачів, що привертали до себе увагу агресивними криками. Виникало враження, що тим диким горланням вони намагалися стлумити свій сором через страх, якого зазнали на полі битви.
— Пригадуєте, Мартине? — запитав Геліас. — Усю ту небувалу розкіш, з якою шляхта вирушала в похід?
Шляхта тоді повитягала з комірок найбагатшу зброю, повдягала рисячі й соболячі шкури, посідала в позолочені ридвани, на хури заладувала дорогі шати, повно срібла, золота, коштовностей. Не один лицар з кавалерії, щоб зрівнятися з іншими, продав останнє майно. Ну і стало під Львовом сорок тисяч шляхти, вбраної, як на весілля. Миготіли в тому тлумі сріблом ткані адамашки, оксамити, золотисті пояси, срібні лати й шоломи; шуміли крила соколові, повівали на шоломах пучки пір’я, а пишні коні в золотистих строях, у шовкових сітках, ступали на сріблених підковах. Вирушав в Україну похід наче не на битву, а на коронацію. Двісті тисяч слуг, легко озброєних, супроводжували незліченні вози й панські карети. Шляхті хотілося показати бунтівним холопам, що то пани йдуть, і шляхта волала, що не шаблею, а батогами з тим гультяйством воювати буде.
Вели ці смачні загони три реґіментарі, яким Річ Посполита захист свій доручила; князь Домінік Заславський, Микола Остророг і Александр Конецьпольський. Вони незлецьки доповнювали одне одного: перший володів багатством, другий — авторитетом і глибокою вченістю, третій — молодістю і мужністю. Недарма Хмельницький назвав першого периною, другого латиною, а третього дитиною.
— Безглуздий потяг до пишності й безглузде самовихваляння, — погодився Лукаш.
— То правда. На жаль, усі троє виявилися нездалими воєводами. Великою помилкою було доручити військо аж трьом реґіментарям, бо наказували кожен на свій розсуд, більше того, діяли наперекір один одному. Повітові хоругви не хотіли коритися наказам реґіментарів, а кожен полк слухав свого полковника. Через невиконання наказів не було виставлено ані необхідної варти, ані споряджено путньої розвідки. Весь наш похід був погано зорганізований, одні вважали, що не варто квапитися, бо ще не всі полки долучилися, інші рвалися вперед, щоб випередити татар, а вони, як ми чули, до Байраму не збиралися виступати, тож треба було справді поспішати. Але час минав, а військо байдикувало і втрачало рішучість. Та й було чого — геть усі львівські повії рушили разом з нами, перебрані в чоловіків, з шатер чути було п’яні крики, жіночий вереск і любасні стогони. Не військо, а циганський табір. Козаки вдалися до хитрощів, щоб не спровокувати бою перед прибуттям татар, а тому затіяли перемовини, прикидаючись, як вони шанують Заславського, та з покорою просили, аби він сам улагодив усі претензії між ними та королем, а при цьому обіцяли пристати на його рішення. Воєвода вуха розвісив і тим, що було вибрано саме його, як зацного авторитета, дуже тішився. Завдяки цим козацьким хитрощам понад два тижні не відбувалося нічого поважного, а лише обмін посланцями.
Вони зайшли до шинку «Під трьома гаками», замовили печеного зайця, а доктор продовжував свою розповідь:
— Коли ми дійшли до річки Пилявки, то побачили по другім боці козацьке військо, яке чекало на прихід татар. Як з’ясувалося, Хмельницький сам вибрав поле бою і вибрав геніально — зайняв вищий і набагато рівніший берег, який де-не-де переривали яри. Ці яри козаки спритно пристосували до оборони, а також зірвали окремі греблі й затопили луги так, що нам залишалося надто мало можливостей для маневрів. Натомість берег, на якому ми розбили наш табір 20 вересня, був увесь у пагорбах і западинах, через це військо розповзлося, і кожен займав собі місце на свій смак. Мудріші, як от воєвода брацлавський Кисіль, радили були закріпитися в Константинові й туди звабити Хмельницького, але ніхто їх не послухав. І ось ще військо не встигло розташуватися, як воєвода Тишкевич з кількомастами піхоти й драгунів самовільно атакував греблю, що ділила наші війська. Ця безглузда атака забрала життя багатьох його вояків. На допомогу йому Домінік послав ще кількасот драгунів, але тоді козаки рушили вже самі в таку потужну атаку, що драгуни змушені були відступати. А найгірше, що загинуло півтори сотні німецьких вояків, які завше славилися своєю мужністю. Тоді Заславський кинув у бій усі свої хоругви, а потім уже гнав до битви, хто тільки хотів, без жодного плану й наказу. Так, що нам вдалося ту греблю захопити, але ми так і не встигли закласти обоз та обгородитися возами. А тут звечоріло, і військо змушене було залишатися всю ніч напоготові, ніхто й ока не склепив через дурість воєвод. Увечері 22-го ми почули гарматні постріли й радісні крики козаків — то нарешті долучилися до них татари. Пізніше стало відомо, що було їх лише три тисячі, невеликий передовий загін, а ми думали, що то велика орда, бо так свідчив захоплений полонений, що орди прийшло сорок тисяч. Можеш уявити, яка паніка зчинилася в нашому таборі. Треба сказати, що там панувала чиста анархія. Ніхто нікого не слухав, нічиїх наказів не виконував, кожен був сам собі паном, тож не дивно, що вранці 23-го без жодного наказу чи плану хоругви Кисіля пішли самовільно в атаку, навіть не розгорнувшись як належиться. Тишкевич кинувся за ними, щоб стримати це безглуздя, але вже було пізно, бо їх оточили ординці. А тоді почалася страшна катавасія: знову рвонули до бою, кому лише в носі закрутило — хоругви за хоругвами гнали на греблю і то заради кількагодинного бою, який не приніс нікому перемоги. Але частина війська так і не рушила з місця, а лише спостерігала.