— Це щось неймовірне, — похитав головою Лукаш. — Щоб аж такий в армії панував розгардіяш?
— Мені це теж ані тоді, ані зараз не вкладається в голові. Я підбіг до Заславського й кажу: «Чому вони стоять? Чи не бачите, що наші зараз відступлять?» Він поглянув на мене, як баран, і каже: «Не бійтеся, то козаки зараз відступлять». Мені хотілося його в цей мент застрелити. А козаки як влупили з гармат по греблі, то наші й заламалися і зчинили страшну паніку, стали відступати в безладді, стрибати у воду, багато потопилося. Два полки, волинський і сандомирський, згинули до ноги. Коли ж військо перегрупувалося, то раптом з’ясувалося, що зникла добра половина вояків. Так виглядає, що повтікали. Уже нікому не спішилося до бою, і ніхто не нахвалявся розігнати повстанців нагайками.
Увечері на нараді вирішили відступати кінно, а не обозом. Уявляєте? Замість посуватися під захистом возів, вони всі вози й все добро разом з гарматами й прапорами покинули. І так серед ночі почався той відступ, який знову ж таки переріс у безладдя. Головні вожді покинули теж уночі табір, за ними пішли інші командири, воєводи, каштеляни, комісари, полковники. Військо, помітивши, що старшини зникли, геть занепало духом та й собі кинулося гнати наосліп, залишаючи зброю, списи, лати, шоломи. Тоді вже не було що робити й найхоробрішим. Князь Вишневецький, генерал артилерії Арцішевський, командувач королівської гвардії Осінський мусили теж відступати. Такий страх, така паніка раптом всіх охопила, що мчали навскач з усієї сили, гадаючи, що їх переслідує татарська кіннота. Велика армія розвалилася, не давши вирішального бою. Зате козакам і татарам дісталося нечуване багатство. Розграбувавши все, що в таборі знайшли, вони чотири дні веселилися, бо ми позалишали таку кількість медів, вина й пива, що, коли б порядок зберігся, змогли б себе забезпечити на цілий місяць. Але завдяки цьому всім утікачам вдалося порятуватися, бо ніхто нас не переслідував. Єдиний, хто без паніки відступив зі своїми хоругвами, зберігши й зброю, і все своє добро, був Єремія Вишневецький.
А що робилося під час відступу! Втікачі наражалися на ще одну небезпеку — на них чигали розбійники й обдирали до нитки. Цілі зграї розбишак, що були насправді дезертирами з нашого війська, самі ж своїх грабували. Якщо комусь із втікачів вдалося своє добро врятувати з обозу, то позбувся його в дорозі. А що дорога була заболочена через постійні дощі, то, щоб не стратити коня, йшли вони пішки, ведучи коней за вуздечки. А однак деяким спритникам вдалося дістатися до Львова протягом двох діб, подолавши 186 миль. Ту саму відстань пройшло наше військо в поході на козаків за три тижні.
Їм принесли їжу, заєць був щедро политий сметаною, і так смачно пахтів, що доктор покликав шинкаря і замовив глечик мальвазії.
— За таке не гріх і випити. Я вам от що, Мартине, скажу. Нас чекають непрості часи. Вісті з полів не віщують нічого доброго. Тепер, як бачите, не тільки багатії тікають, а й бідніші. Пакуються і женуть аж за Віслу, а ті, що залишаються, прикидаються зубожілими, щоб нічого не офірувати на оборону. Сьогодні лавники й райці зібралися в магістраті та обговорювали новини, а вони змінюють одна одну і обростають чутками. А через це ще більший розгардіяш. Знову розпочалися лови на відьом, вони ввижаються всім і вся.
— Найгірше, що жінка, яку звинувачено в чарівництві, вже наперед приречена, — промовив Лукаш. — Зізналась вона чи ні — однаково. Якщо зізналась, річ зрозуміла, її страчують, опісля доводити щось протилежне без сенсу. А якщо не зізналась — її катують вдруге, втретє і вчетверте... Та варто їй лише, не витримавши тортур, неправдиво зізнатися, як починається найжахливіше... Бо звинувачена змушена повідомити й про інших чарівниць, знає вона чи не знає їх, але муки розв’яжуть будь-який язик. Тих теж беруться катувати, а вони мусять уже називати третіх, а ті — четвертих... і так без кінця.
Несподівано з’явився Калькбреннер з писарем Самійлом Кушевичем, жвавим молодиком з закрученими догори вусами.
— Сервус, — привітався Йоган. — Я ходив, Мартине, до вашої аптеки. Рута каже: ще не вертався. От я й подумав, а чи не подалися ви з паном доктором закропити собі трішки горлянку? Дорогою стрів пана Кушевича, в якого виявилося таке саме бажання. До того ж у нього є деякі цікаві новини з магістрату. Чи можемо до вас приєднатися?
— Звичайно, панове, — відповіли обоє майже хором.
Незабаром стіл було заставлено винами та розмаїтою закускою.
— Маю деякі свіжі звістки, — сказав Кушевич. — Шпигун, який розвідав у козацькому таборі наміри гетьмана, повідомив про воєнну нараду, що відбулася у Старокостянтинові в суботу 26 вересня. Кривоніс та інші полковники вважали, що йти далі на захід непотрібно, а натомість укріпити переправи через Случ. Проти цього виступив Тугай-бей, він радив скористатися з перемоги й квапитися далі, заки наші зможуть зібратися на силах, та піймати їх у пастку у Львові. Хмельницький вислухав усіх, але підтримав думку Тугай-бея, бо якраз до козаків долучилися свіжі сили татар, які ще не здобули собі жодного скарбу. Тому Тугай-бей і домагався продовжити наступ, щоб його люди не верталися додому з порожніми руками. В понеділок зранку козацька армія пішла на захід.
Всім тепер стало ясно, що чекає на них важка облога, до якої, на жаль, погано готувалися, маючи надію, що вона омине Львів.
— Все ж за спиною гетьмана залишилася величезна територія, позбавлена адміністрації, а нову так швидко не створиш, — зауважив Лукаш. — Регулярного війська, здатного протистояти іншому регулярному війську, у нього не більше тридцяти тисяч. Решта охочих козакувати — звичайні селяни з косами й вилами. Їх найбільше гине під час кожної битви чи штурму, вони не навчені слухати наказів та коритися, користі з них мало, а більше шкоди — вони лише об’їдають армію. Тому я надіявся, що гетьман зупиниться, бо ж не має таких сил, аби втримати ще й територію аж по Сян.
— Це ще не все, — продовжив Кушевич. — Хмельницький, щоб викликати у татар ще більшу симпатію до себе, послав частину війська під Броди, але не штурмував замку, де сховалося біля півтисячі військових, багато шляхти, жидів та озброєних міщан. Козаки з татарами прибули до Бродів і передали в замок листа від Хмельницького, вимагаючи видати татар, яких кілька років тому полонив батько коронного хорунжого Станіслав Конецьпольський та змусив їх працювати біля замку. За це було обіцяно, що місто й замок залишать у спокою. Вимогу було охоче виконано, бо ті татари й так були в літах, і користі з них мало. Але для татарського війська цей жест гетьмана важив чимало. Невільників спустили через замковий мур, і військо рушило далі.