Розділ 7
Юліана: Рай і Пекло. Поєдинок.
Початок жовтня 1648 року
В обід я підкріпилася фруктами, подрімала, знову читала, а надвечір до мене постукав Франц і сповістив, що капітан мене запрошує на вечерю.
— З якої б це радості? — здивувалася я.
— Винятково з поваги до тебе, — засміявся він і вмостився на кріселку, — відмовитися не можна. Але попереджаю: там будуть присутні іспанські офіцери. Хтозна, чи не довелося тобі з ними перетнутися при штурмі Дюнкерка або на покладі ґалеону.
— О, а то звідки тобі відомо про ґалеони?
— Хе, дивуєш мене інколи. Нам усе відомо. Точніше, майже все. Наслухався я про ваші подвиги. Самі ледь у ваші кігтики не потрапили.
— А то ж як?
— У серпні ваш корабель спробував захопити відразу два іспанських судна. З одним повелося, з другим ні. Другому вдалося втекти, розтрощивши вам бізань-щоглу. Так от на тому другому кораблі був я. Я цілком виразно бачив тебе в далекогляд. Навіть посилав повітряні цьомки. Але ти так була зайнята нашпилюванням іспанських язиків, що світ доокола для тебе не існував.
Я стенула плечима.
— Так, у бою я нестямна... Як би це мені відмовитися від тієї вечері?
— Це відпадає. Хочеш, щоб капітан образився? Не переживай, я підстрахую, коли що.
У свою чергу я поцікавилася, з якою метою пливе корабель до Львова, й довідалася, що шість іспанських офіцерів запрошено на королівську службу як фахівців з фортифікації, вони мусять об’їхати всі українські фортеці й вирішити, де й що варто укріпити.
— А на чому полягала твоя таємна місія? — не втримала я свою цікавість.
— О, від тебе в мене таємниці нема. Мене вирядив мій господар, Йоган Калькбреннер, до Ліми. У нас деякі проблеми з Големом. Не заряджається.
— Як то не... заряд-жа-ється...
— Е, як тобі пояснити. Ну, не можемо його розбудити. Тобто уже він й очі відкрив, і повітря вдихнув, а все ж лежить, як колода.
— І чим вам стала у пригоді Ліма?
— А бачила того янгольського молодика?
— Ой, тільки не кажи, що ти по нього їздив.
— А таки так. По нього. Йоган послав мене вмовити його прибути до Львова й вдихнути життя в Голема.
— Яким робом?
— А таким, що це тобі не просто писаний красень, а справдешній упиряка, якому вже років шістсот від роду.
Я отетеріла. Упир! Франц виразно тішився з мого подиву.
— А що, як він когось на кораблі покусає? — запитала я.
— Ні, не покусає. Йому лише інколи хочеться напитися крові. Правда, не з будь-кого, а з панночки. Тільки й того, що висмокче її всю, як помаранчу.
— А далі що?
— Ну, далі я не знаю. Мабуть, їй буде гаплик. Оце якраз позавчора він собі поласував у Мекленбурзі, поки я в шинку розважався.
— Пресвята Діво!
— Ой, не треба цих банальних мемів, — замахав він руками, мовби дим розганяючи.
— Яких мемів?
— Та отих, що ти щойно бовкнула. Вони на мене не діють. Ульріх компанійський і щирий. Друзяка перша кляса. Всі дівки за ним шаленіють. Я й сам ледь у нього не закохався. Але вчасно згадав, що я не ЛГБТ.
— Яке таке елгебете?
— Ой, знову я випереджаю події! Абревіатура така.
— Франце, говори ясніше. Нічого не можу второпати.
— Абревіатура — це скорочення слів. Це так, якби ти хотіла сказати «Франц ідіот пустоголовий», а сказала б «ФІП». А ЛГБТ — це коли панна цюпцяється з панною, а пан з паном. Хоча, коли на Ульріха дивишся, то важко відвести очі. Так і здається, що то перебрана краля, як от ти.
Франц підморгнув мені й раптом узяв за руку. Я спочатку хотіла її висмикнути, але завагалася, помітивши в його очах тепло й намір сказати мені щось важливе.
— Юліано, — почав він, а голос його затинався, мовби хвилюючись, я навіть перелякалася, чи не вирішив він оце так банально признатися мені в коханні, — не буду приховувати, що ти мені страшенно подобаєшся... — Він перевів подих, а я подумала: тільки цього й бракувало, ну-ну, послухаємо ще й чортяку. — І то віддавна. І мене не покидає сумна думка, що нам, звісно, не бути разом. — Слава Тобі, Господи, що він не такий дурний. — Але з другого боку я не можу спостерігати за тим, як ти поволі та неухильно починаєш марніти.
— Я марнію? — не повірила я його словам і врешті висмикнула руку.
— Звісно, ти це не скоро помітиш. Це бачу лише я. Оцю тоненьку делікатну рисочку, яка з’явилася біля кутика вуст, оцю сиву волосинку над вухом, яку ти хіба під лупою роздивишся, або тривожні пискляві нотки у твоєму голосі... їх не кожне вухо вловить...
— До чого ти ведеш?
— Я б міг тебе порятувати. Я знаю, що ти хвора, але не можу сказати, скільки тобі відміряно. Але міг би подарувати стільки літ, скільки тобі заманеться, — хоч тридцять, хоч сорок. А якщо маєш бажання померти спорохнілою баберою, то й усі вісімдесят.
Я не могла спокійно це слухати, налила собі вина й душком випила. Потім кивнула Францу на пляшку. Він теж собі налив. Хвилину ми мовчали. Я розуміла, до чого він веде. І він знав, що я це розумію, і не квапив мене.
— А однієї ночі я прокинуся і побачу поруч із собою чудисько з хвостом, ріжками і копитками? — нарешті видушила я.
Він засміявся:
— О, від цього ніхто не застережений. Не конче з чортом у ліжку лежати, аби ріжки і копитка раптом об’явилися.
— А що потім?
— Коли потім? — не зрозумів він.
— Ну, коли я помру. Що буде потім?
— Нічого страшного. Тільки й того, що душа твоя не потрапить до Раю. Невелика втрата. Ти навіть не уявляєш, яка там нудота. Усі ці непорочні душечки, вбрані в однакові білі сорочки, прогулюються безмежними садами без жодної мети, бо яка може бути мета в Раю? Хорові співи, спільне читання романів лише тих авторів, які теж сподобилися потрапити до Раю, організовані походи в їдальню і споживання прісних і пісних страв... Ні тобі театру, ні гулянок з танцями, ні вина, ні морозива, ні чоколяди... Суцільне вічне й безстатеве блаженство. Бо всі сексуальні потяги атрофовані. На найвродливішу панну там хлопи дивляться з таким самим захватом, як на вербу чи тополю, тому навіть у спільній купелі в священному озері, де всі голі, ніхто не збуджується. Хіба це не справжнє пекло? І тобі цього хочеться?
— Як таке можливе?
— А ти забула, за що Адама і Єву вигнали з Раю? Кохання там заборонене, як тілесне, так і духовне.
— В Апокаліпсі святого Павла ангел йому розповідає, що в Раю є ріка, що медом і молоком тече, кожне дерево родить дванадцять разів на рік і щоразу дає інші овочі. Виноградна лоза має десять тисяч галузок, а одна галузка розквітає мільйоном грон. Про мусульманський рай я прочитала у проповідника Аль Хакіма ат-Тірмізі, що в Раю є море з вина, море з меду, море з води й море з молока, а всі ріки беруть початок із цих морів.
— Ой, тільки не треба на мене тиснути цитатами. Я теж можу. Бо що каже тридцять сьома сура Корану «Ас-Саффат»? А вона каже, що оті моря дуже відрізняються від морів земних. Мед, вино, молоко й вода, із яких вони складаються, були створені геть з іншими властивостями, які притаманні саме Раю. Кожен із цих трунків буде чистим і даруватиме тим, хто їх п’є, насолоду й задоволення. Однак райське вино не буде схожим на вино з цього світу. В Корані так і пишеться: «їх будуть частувати келихом білого джерельного вина, яке принесе задоволення. Але від нього не захмелієш, воно не затуманить голову й не подарує п’янливої хвилі забуття».
Франц тріумфував, а в мене забракло аргументів і взагалі духу з ним сперечатися. Ніхто з нас нічого нікому не доведе. Моя балачка про Рай була тільки спробою витягти з нього щось більше, не часто трапляється змога поговорити з кимось, хто по той бік добра.
Знову зависла мовчанка. Я збиралася з думками, але думки розпорошувалися, і я видушила з себе лише одне:
— Я вірю в Бога.
— В цього старого маразматика? — враз пожвавився Франц, який досі говорив доволі занудним тоном. — Який наколотив так, що ми мусимо віками розгрібати? І то ми, а не він! Якби не ми, людство задихнулося б у власному болоті. Це ми дали йому театр, комедію, музику, танці, феєрверки, розмаїті розваги, ми дали літературу й живопис, геть усе мистецтво — наше надбання! І попереду в нас ще багато відкриттів: ми піднімемо людину в повітря, пошлемо її в засвіти чи то пак по-грецькому в Космос, ми створимо дивовижні механізми, не знаю ще поки, як вони будуть називатися, але завдяки ним люди неймовірно спростять своє життя... — Він помовчав, налив вина, надпив і додав: — А Пекло, щоб ти знала, — страхи на ляхи. І те, що я тобі пропоную, не викликано бажанням записати на своє конто ще одну душечку, зовсім ні. Диявол отримав владу на землі, але не в душах людських. Себто нічого не вдасться без взаємної згоди. Так що можеш мене не боятися. Зрештою, у мене зовсім інші функції і покликання, аніж спокушання грішників. Моя пропозиція викликана лише симпатією до тебе, коли я бачу, що рішенець уже не за горами.