Коли перший напад голоду було втамовано й постала дилема, якою мовою я б мала розповісти про місто, куди вони пливуть, більшість зійшлася на латині. Хоча кралі, наче змовившись, воліли чути французьку. Я згадала слова капітана Корнеліса про Львів, коли ми минулого року приплили до порту, і повторила їх слово в слово, мені здалося, що вони якнайкраще демонструють чужинцям моє рідне місто. «Львів — місто-хамелеон, — завершила я свою оповідь. — Мінливе і непостійне, як вродлива жінка, яка знає собі ціну. Тут багаті вдають, що вони менш багаті, а бідні — що вони менш бідні. Львів манить до себе і водночас віддаляється, закохує і зраджує, продає себе, не продавши. Ось ти думаєш, що він уже твій, а він — як пісок поміж пальців». Коли дійшла черга до Франца, він додав ще кілька слушних спостережень:
— Земля в околицях міста не така плодюча, як на Поділлі чи на Київщині, але зате ліси обдаровують щедро своїм багатством, адже там ростуть старі дуби й буки, в їхніх дуплах розвелися рої бджіл із сотами, що вирізняються чудовим смаком і кольором. Зубрів, диких коней, оленів, кабанів так багато, що, вполювавши, мисливці вирізають лише найкращі шматки м’яса, а решту згодовують собакам. Ніхто не рахує тисяч і тисяч диких кіз, які ледь не щодня мандрують з лісу до лісу, на них полюють заради шкур, як і на бобрів, що вовтузяться у кожному потічку. Бобровим жиром поять поранених, щоб вістря стріл і кулі самі вилазили з тіла. Пташва на берегах потоків і річок клекотить усіма голосами й мерехтить усіма барвами, навесні хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів та лебедів, аби посадити на них квочок і наповнювати пташенятами пташники. Взимку рибу з ополонок вичерпують саками, бо вона у водоймах аж кишить, нема потреби нидіти з вудками. Навесні досить лише вдарити списом у будь-яке місце, заросле комишем, щоб наштрикнути щуку, коропа чи лина. Рибою заладовують цілі вози, аби потім солити, сушити, вудити чи продавати живою. Ось як писав наш видатний поет Себастіян Кленович:
Він вмовк, і пролунали оплески. Не чекала я від Франца такого патетичного опису.
— Скільки ж мешканців має Львів? — запитав капітан.
— Галицьке передмістя має біля тисячі будинків, Краківське менше — біля шестисот. У самому місті 254 приватні кам’яниці, з них католицьких 164, вірменських 70, жидівських 40 і русинських 20. Населення у Львові дванадцять тисяч, у передмістях вісімнадцять, а то й двадцять. Живуть там також шотландці, німці, голландці, чехи, мадяри... Місто всотує в себе й перетворює на патріота міста кожного, хто б звідки не прибув.
— Чи є у вас лазні? — втрутилася одна з краль.
— Аякже, їх у нас шість у місті й кілька на передмісті. Окрім того, що в багатьох кам’яницях є свої лазнички. Ще двісті років тому було проведено водогін, який і досі функціонує бездоганно, а магістрат оплачує двох рурмайстрів, які за ним наглядають. За окрему оплату можна отримати дозвіл на впускання води з головного водогону до свого дому або садиби.
Панна, що сиділа поруч, поцікавилася в мене німецькою, що я робила, тобто робив у Ґданську. Я наплела якихось небилиць, але вона так просто не відступила й допитувалася далі, намагаючись довідатися, чим я займалася раніше. Я сказала, що медициною, і попалася: вона відразу загорілася показати мені свого прищика, який їй болить при натисканні. Прищик містився десь під грудьми, й для того щоб його дослідити, треба було б усамітнитися. Ця частина розмови відбувалася вже пошепки, але все одно привернула увагу.
— О, кавалер Лоренцо вже встиг зацікавити собою нашу чудову Анрієту!
Анрієта відразу відсахнулася і почервоніла так, ніби їй і справді було ніяково, а сама, як я бачила, підсміховувалася. Упирчик часу не гаяв і дуже мило собі бесідував з рудавкою, що мала нарум’янені щічки й чорну мушку над губою. Франц тим часом розпитав капітана, що за крам вони везуть до Львова, і той розповів про сотню бочівок мадери та кілька діжок оливок. Франц відразу сторгувався за дві бочівки вина для Калькбреннера.
Корабель уже не так гойдало, як раніше, мабуть, випогодилося. Я подумала, що якраз пора покинути цю добірну шатію, але вставати першій якось не пасувало, і я терпляче сиділа та слухала чужі теревені. Один із офіцерів час від часу поглядав на мене зизом, потім пошептався зі своїм сусідом, а відтак і той почав собі приглядатися. Мені стало неспокійно. Хтозна, чи й справді ми не перетиналися під Дюнкерком або на якому ґалеоні. Під час мого корсарювання мене могли добре роздивитися. Та й у Дюнкерку було діло. Якось ми там захопили кількох кірасирів у полон, писки їхні були в сажі після того, як козаки висадили порохом браму, то я їх путньо і не розгледіла, тільки чула, що були серед них офіцери, за яких наші правили добрий викуп. Під час бою чи атаки не до роздивлянь, там обличчя лише миготять, та й не звертаєш на них уваги, коли тебе цікавить лише одне: ворог перед тобою чи свій. Але коли вони кидають зброю і, здаючись, дивляться на своїх переможців з ненавистю, то при наступній зустрічі не помиляться.
Несподівано один із тих офіцерів звернувся до мене добірною французькою та поцікавився, чи не бачилися ми десь раніше. Я стенула плечима й відповіла, що маю погану пам’ять на обличчя.
— Наприклад, на ґалеоні «Санта-Марґарита», — додав він, не зводячи з мене уважних очей, як і його колега, а після паузи, бачачи мій здивований вираз, уточнив: — Під час абордажу.
Франц миттю кинувся мені на допомогу:
— Ми з Лоренцо були донедавна в Падуї на університеті. Оце якраз повертаємося. І не розлучалися уже кілька років. До того ж, гадаю, якби ви опинилися віч-на-віч з Лоренцо в бою, то вже б не сиділи за цим столом.
Офіцер спалахнув від обурення:
— Що це за натяки? Гадаєте, я не дав би ради цьому шмаркачеві?
— Вибирайте слова, пане Алонсо, — дорікнув йому капітан. — Я не потерплю на своєму кораблі образ на адресу моїх гостей. Пропоную вибачитися.
— Ніколи! — уже скипав гнівом іспанець.
Франц задоволено усміхався. Він навмисне роздратував його, розраховуючи на те, що іспанець збіситься, а капітан відповідно зреагує. Так і сталося, капітан підвівся і сказав, що вечеря завершена, за ним почали підніматися всі решта. Іспанці намагалися в чомусь переконати Алонсо, але він тряс головою і вигукував прокльони. Врешті уже на покладі він спокійним тоном запропонував мені пофехтувати завтра ополудні. Його мучили слова Франца. Я не відмовилася, і ми більш-менш ввічливо розпрощалися.
До мене підійшов упир і простягнув свою пещену руку:
— Дозвольте, Лоренцо, з вами познайомитися. Я — Ульріх фон Ліхтенштейн.
— О, яка радість зустріти славетного австрійського поета, який помер ще в тринадцятому сторіччі.
Він засміявся.
— Та це ж я і є. Інколи варто інсценізувати власну смерть. Радо завтра посекундую на вашому поєдинку.