— Голубонько, — промовила я дівочим голосом, — я не та, кого ти прагнеш.
— О господи! — пирснула зо сміху і затулила рота. — А я підозрювала! Підозрювала! Мені відразу видалася трохи дивацькою твоя хода.
— А, ну, це наслідки науки, яку я відбула в Ґданську. З мене посилено робили жінку. Невже все так погано?
— Ні, насправді, щоб щось запідозрити, треба уважніше придивитися. Інколи ти забуваєшся і робиш надто рішучі рухи.
— І що тепер?
Вона взяла мене за руку й поклала її собі на персо.
— Не знаю, як тобі, а мені сподобалося, — прошептала вона. — Якщо дозволиш, ми продовжимо. Не пошкодуєш. Я знаю багато цікавих штучок.
Після цього вона почала роздягатися. Я подумала: а чом би й ні? І почала розщіпати камізелю, але пальці мене не слухали.
— Краще буде, якщо ти мене роздягнеш, — промовила я.
Роздягнувшись сама, вона спочатку виструнчилася переді мною гола, не без утіхи демонструючи своє досконале тіло з великими персами. Відтак почала скидати з мене лашку за лашкою, не поспішаючи, аж поки і я не зосталася без одягу, наче дерево без листя. Вона ковзнула по моєму тілу очима, що палали звабливим вогнем, сказала: «Перса твої — дві білі церкви» і притулилася міцно-міцно, обнявши мене й гладячи по спині й нижче. Ми були однакового зросту, і кожна частина мого тіла збігалася з її. Вона стиснула в долонях мою сідницю і тернулася животом до мого живота. Я відчула, що голова мені крутиться. Можливо, вона відчула те саме і, взявши мене за руку, повела до лежанки, а там стала ніжно і, мовби несміливо, цілувати й гладити самими кінчиками своїх вертких пальців, а незабаром ми вже пестилися так, як ніколи в моєму житті. Ми сплітались ногами й розплітались, мінялися позами, ковзали одна по одній і шепотіли різні божевільні дурниці, а однак найвищого злету задоволення я не осягала, і вона це зрозуміла:
— Ти любиш чоловіків... — промовила вона, зазираючи мені в очі.
— Так, я без цього не зможу... не зможу...
— Я знаю.
Вона взяла зі столика жовту воскову свічку, яку ще ніхто не запалював, ласо облизала її заокруглений кінець і вставила мені між ноги, а коли ще й припала знову язиком, я за лічені хвилини отримала те, що й чекала, кусаючи подушку, щоб надто голосно не застогнати.
— Ти любиш чоловіків... — повторила вона замріяно, коли ми, сівши по-турецькому, гомоніли ні про що, попиваючи вино.
— А ти хіба ні?
— Люблю. Але жінок теж. Я ніколи не відмовляюся від любощів з одними й другими. Я також знаю дівчат, які, засмакувавши зі мною, не забажали більше чоловіків. Адже це в тебе вперше, що ти не з чоловіком, а з жінкою?
— Вдруге.
— А пізніше?
— Не пізніше, а раніше... я раніше пізнала чоловіків. І мені це більше сподобалося.
— Хто була та перша жінка?
— Краще не питай.
— А то чого?
— Не повіриш.
— Тобі повірю.
— Королева.
Анрієта розреготалась.
— Королева чого? Королева балу? Королева корчми? Королева передмістя?
— Отак ти повірила, — набурмосилася я.
— Ну, добре, не ображайся. Тобі ж було добре зі мною?
Я вирішила її не засмучувати.
— З тобою було чудесно.
Врешті, щоб перевести розмову на іншу тему, я поцікавилася, чого її несе до Львова, вона спочатку молола, що її там чекає наречений, але в міру сп’яніння призналася, що повинна виконати певну місію.
— Як цікаво, — прошепотіла я і притислася до неї. Моя рука гладила її випуклий живіт, пальці перебирали виткі кучері. Анрієта заплющила очі. — Мені теж подобається виконувати різні місії, — шептала я. — Однак не маю жодної.
— Якщо є бажання, допоможеш мені. За це нас чекає гарна винагорода.
— А що треба зробити?
— Тільки й усього, що відшукати у твоєму місті чи десь неподалік одного гарного хлопця. Мусимо його знайти ми, допоки його не вб’ють інші.
— Стривай, то на всіх цих офіцерів, які пливуть з нами, теж покладена ця місія, а не проблема фортифікації?
Вона розплющила очі, але погляд її був затуманений, вона мовби боролася зі сном. Я притиснулася щільніше, поцілувала її в уста й прошепотіла:
— Ти розкішна... я допоможу тобі знайти того хлопця... А хто його хоче вбити?.. — Вона мовчала. — Він іспанець? — допитувалася я.
— Так.
— Мабуть, велике цабе?
Вона знову заплющила очі і ледь чутно пробурмотіла, засинаючи:
— Скажи, яка королева...
— Королева Швеції Христина, — пролебеділа я їй на вушко.
Вона смикнулася і розплющила палаючі гнівом очі:
— Дівка! Я теж із нею була! Де в неї велика родимка?
— Над сідницею... ліва півкуля...
— А що з великим пальцем?
— На правій нозі? Він скалічений.
— Пуп?
— Випинається назовні.
— О, чорт! Чорт! Чорт!
Вона загарчала і накрилася з головою, мабуть, не бажаючи більше нервуватися, але я притулилася до неї і запитала:
— І хто ж той іспанець?
— Принц... — буркнула вона роздратовано і нарешті провалилася в хмільний сон.
Оце так-так! Іспанський принц! Яким його вітром туди завіяло та ще в таку неспокійну пору?
Вранці, прокинувшись, я вже не побачила біля себе Анрієти. Отже, вона шпигунка. Цікаво. Німкеня та іспанські офіцери вирушили на іспанському кораблі шукати зниклого принца, бо йому загрожує загибель. Варто цим поділитися з Францом. Незабаром випала така нагода, коли він знову завітав до мене й перше, що промовив, роззирнувшись, було:
— Ого, бачу ви тут з Анрієтою добре гульнули. І як вона?
Він дивився мені пильно в очі, думаючи, що я почервонію, але я тільки всміхалася. Чого мені червоніти?
— Я виконувала важливу місію, — відповіла я з таємничим виразом обличчя. — І довідалася, що наші іспанці зовсім не фортифікацією цікавляться, а дечим іншим.
Я розповіла йому, що вдалося витягти з Анрієти, хоч, звісно, не все.
— Та я бачив, що вони брешуть, — сказав Франц. — Про зникнення іспанського принца, сина короля Філіпа Четвертого Хуана я чув. Правда, він байстрюк, хоч і королівський син, але нагуляний. В тринадцять років йому дарували титул дона Хуана Австрійського й призначили на посаду верховного пріора Мальтійського ордена Леона й Кастилії. Та вже минулого року король йому дарував титул Principe de la Mar — Князя Моря, доручив йому очолити іспанський флот, а відтак призначив віце-королем Сицилїї.
— Ого! Скільки ж йому років?
— Дев’ятнадцять. Але він справді має деякі вояцькі здібності. Зокрема придушив повстання проти іспанської влади в Неаполітанському королівстві. А тепер ось щез. Начебто його корабель запливав до Ґданська, а потім рушив на схід і причалив у Львові.
— З якою метою?
— Я цього достеменно не знаю. Підозрюю, що він щось задумує проти свого татуська. У того раз по раз народжуються від королев діти, які живуть лічені дні й умирають. А от діти від простолюдинок цілком здорові. Як і цей Хуан, чия мати актриса. Так що спадкоємця іспанський король не має.
— Цікаво, кого він шукає у Львові.
— Мабуть, когось, хто може йому допомогти захопити трон. Покладатися на іспанців він не може. А сицилійського війська недостатньо для такої афери.
Наступного вечора Анрієта знову прийшла до моєї каюти. Після палких любощів я вирішила її споїти й випитати дещо більше. Я підливала їй вино й підливала, а вона п’яніла й розморювалася. Я пригорнула її до себе й запитала: