Коли він займався зі мною фехтуванням, радив зосередити дихання на рівні пупа, тоді дух, шпага й тіло стануть одним цілим, бо шпага — це не окрема річ, а живе продовження моєї руки, від якої до шпаги вливається моя енергія. Кеведо, вочевидь, не знав, для чого нас готували, він приїжджав кожної весни, відбував свої лекції і повертався до Мадрида. Коли я покинула монастир, мені дуже бракувало його дружби, я не стрималася й написала йому листа від імені Лоренцо ді П’єтро, розповівши, як захоплююся його творами. Він не відразу відповів, бо, як з’ясувалося, на ту пору вже опинився у в’язниці монастиря Сан-Маркос де Леон за свої сатиричні вірші. Він просидів за ґратами чотири роки. Але писати й листуватися йому не боронили. Я зберегла всі його листи й часто перечитувала, а деякі знала напам’ять. Але три роки тому, вийшовши з в’язниці хворим і немічним, Кеведо помер, і в мене не стало наставника, не стало того, з ким можна було б порадитися, як ось зараз, коли я найбільше потребую доброго слова...
Якось я поцікавилася в Кеведо: «З якою метою ви вчите мене володіти шпагою? Щоб битися?» — «Ні, — відказав він, — я вчу тебе не битися, а убивати». З тих пір я не одного вбила. Але що я повинна робити далі, я — сестра крові? Їхні люди всюди, можливо, мою сестру було вбито навмисне, щоб виманити мене. Але вони чекали дівчину і не дочекалися. Тепер вони здогадуються, що в образі Лоренцо була та, кого вони чекали. І ось я з’явлюся у Львові. Що далі? Ні, вони мене не відразу вб’ють, спочатку дадуть завдання, і якщо я відмовлюся, отоді почнеться полювання на мене. І хтозна, чи не Анрієта отримає завдання вбити мене. Чи та, друга, яка готується убити принца.
Я хотіла забути Шварцвальдський монастир і це мені з часом вдалося, але ось він знову випірнув з непам’яті й нагадав про себе.
Анрієта... Хтозна, як вона називалася в монастирі, адже всі ми отримали там нові імена. Але дівчина, яка вбивала шпилькою, називалася Кармеллою і, вочевидь, це й була Анрієта. Вона теж швидко покинула місто. Я була сестрою Корделією і повинна була відгукуватися лише на це ім’я, а своє забути. Однак я його не забула, хоча й носила чоловіче ім’я. Я не хочу бути сестрою Корделією. Але той, хто вручить мені моє завдання, звернеться саме так. Монастир мені дав багато, я мала чудових учителів, але я не готова була стати чиєюсь маріонеткою, бути напохваті, виконувати чиїсь забаганки.
З монастиря нас випускали тільки в супроводі старших монашок. Довкола панували густі ліси, і ми бачили тільки ліс. Опинившись у Швестербурзі, попервах я почувала себе, як кролик, який все життя пробув у клітці, а тепер опинився на волі, обмеженій мурами міста. Але я не мала іншого виходу, я мусила пристосуватися і пристосувалася. В Швестербурзі, ми мали вже більше вільного часу, могли тинятися містом щоразу в супроводі ще однієї сестри. Сестра, яка б не впильнувала своєї компаньйонки, була б жорстоко покарана. Правда, за моєї пам’яті я не чула про випадки, аби хтось тікав. З монастиря це було геть неможливо, а з міста теж не просто, бо варта на усіх брамах була попереджена, а сестри змушені були й далі носити довгі чорні хламиди з каптурами, навіть не мріючи добути людський одяг. Місто було маленьке, всі усіх знали. Єдиний спосіб вирватися звідси — отримати замовлення. Але треба було чекати своєї черги. Товариство доброї опіки містилося в місцевому чоловічому монастирі. Пріорат мав список усіх сестер з їхніми характеристиками, з детальним описом, котра на що здатна. Амальтея, яка вбивала голкою, швидко стала у своїй справі зіркою, вона отримувала найбільше завдань і хапалася за них з дивним запалом. Небавом ми почули, що вона сюди вже не повернеться, бо вийшла заміж, отже, замовлення буде отримувати там, де оселилася.
Нарешті я не витримала і попросилася на авдієнцію до пріора. «Ваша велебносте, — промовила я смиренним голосом, — ось уже три місяці мої руки не тримали шпаги, якою я щодня вправлялася у монастирі. Мені б хотілося отримати відповідне для моїх здібностей завдання. Мабуть, у вас є на увазі гультяй, якого було б можна спровокувати на дуель?» — «Дитино, — відказав він лагідно і, підійшовши ближче, погладив мене по обличчю, відкинув мені каптур на плечі й уважно оглянув мене. Я все ще стояла перед ним, покірно опустивши голову, він підняв моє підборіддя і поцілував у вуста. Це означало, що він благословляє мене, тому я не сіпалася. — Ти зворушила мене. Звісно, що є в мене таке замовлення, але тобі доведеться вдавати парубка, бо дівчатам непритаманно носити шпагу». — «Звісно, — погодилася я. — І теж про це думала». — «Добре. Тобі підберуть чоловіче вбрання. Ти отримаєш гроші і замовлення, на яке тобі виділено місяць, щоб спокійно підготуватися і вистежити певну особу. Коли завершиш справу, повертайся сюди. Тобі ще рано оселятися деінде». Потім він задер на мені хламиду до пупа і оглянув спочатку мій живіт і ноги, а відтак ще й сідницю, щось задоволено під ніс муркочучи, і перехрестив мене: «З Богом!» Я подякувала і покинула його кабінет з думкою, що нізащо вже сюди не повернуся. Надто, що мені було відомо, як пріор любить спокушати сестер і злягатися з ними.
Завдання на мене чекало в Празі. Я повинна була вистежити і зійтися в двобої зі шведським капітаном Гуго Ларссоном. Замисливши віддавна перевтілитися на юнака і піти навчатися до університету, я ще в монастирі вправлялася розмовляти й поводити себе, як юнак. Я спостерігала за іншими чоловіками, які привозили до монастиря харчі й дрова, прислухалася, придивлялася до їхніх рухів і поведінки і непомітно для інших наслідувала.
Був травень 1639 року, вже двадцять один рік тривала виснажлива війна, шведські війська фельдмаршала Юхана Банера якраз облягали Прагу. В околицях міста було розбито кілька таборів, рябіло безліч наметів, над якими тріпотіли прапорці, диміли вогнища, розносячи запах печені, й лунали збудливі п’яні вигуки. Я не знала, в чому провина капітана Ларссона, і це не давало мені спокою, я хотіла довідатися про нього дещо більше, інакше не могла відчути до нього ненависті й бажання вбити, а тому оселилася неподалік, ходила по корчмах, де гуляли прості вояки, і слухала їхні теревені. За кілька днів я вже добре орієнтувалася, де розташований той чи інший полк, хто ним командує і які стоять перед ним завдання. Якось я опинилася в товаристві підпилих Ландскнехтів і, вперше почувши ім’я капітана Ларссона, відразу поцікавилася, хто він. Мені пояснили, що це страшний відчайдух і скандаліст та що зараз він під арештом за розбій. Ого, подумалося мені, як же я його дістану? Та з’ясувалося, що за два-три дні він вийде на волю, а побачити його можна буде в корчмі «Під Чорним Орлом», куди сходяться офіцери. Відтак я довідалася, що капітан зо два місяці тому викрав був доньку одного добропорядного міщанина, поглумився над нею, утримуючи її в себе цілий тиждень, а опісля вигнав. Її батько понад місяць добивався справедливості, і оце лише недавно покарали капітана тижневим арештом. Отже, здогадалася я, батько, незадоволений таким покаранням, звернувся до Товариства доброї опіки. Цього мені виявилося достатньо.