Облога тривала ліниво, пражани вдало оборонялися, і все йшло до того, що шведам доведеться відступати. Я обрала для себе образ студента, ким, зрештою, і збиралася стати в майбутньому, а кошти, які мені виділили на виконання замовлення, вирішила зекономити для навчання, тому обідала в дешевій корчмі, де їла яринову юшку і хліб зі шкварками та квашеним огірком. А що капітан, вийшовши з арешту, щовечора засиджувався «Під Чорним Орлом», то я теж почала вчащати до тієї корчми і терпляче чекала нагоди зчепитися з ним. Я сідала собі в куточку, замовляла лише пиво і читала пригоди «Хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського». Це мав бути мій перший поєдинок на смерть, я хвилювалася і, звісно, воліла мати суперника п’яним, а не тверезим. Я виглядала на хлопчака, тож у такого бувалого капітана не міг би й сумнів зародитися, що він може зазнати від мене поразки. І ось, коли він минав мене з кухлем, при цьому горланячи щось невиразне, я випростала, мовби ненароком, ногу, він перечепився і гепнув на підлогу, розквасивши об розтрощений кухоль губу. Він зірвався на ноги і захрипів од люті. Його друзі розреготалися та почали з нього кпити, це додало ще більшого жару, він ухопив мене за плечі, підняв і пошпурив на чийсь стіл. Стіл піді мною розвалився, кухлі розлетілися, зчинився гармидер. Я добряче потовклася, але вихопила шпагу і обізвала його невмиваним кнуром. «Іди сюди, гівно в мундирі! — гукала я до нього. — Ти можеш тільки кулаками? А як тобі шпага?» Присутні стали його підбадьорювати, щоб прийняв виклик від жовтодзьоба, та й далі кпити і шпигати. Цього вже не витримала його душа, й він, вихопивши шпагу, кинувся до мене, а я вислизнула з корчми, зайняла стійку і чемно чекала. Однак поєдинку не вийшло, його друзі, бачачи, що він п’яний, як беля, і не годен втримати рівноваги, вхопили його за руки й примусом стримали, а до мене підійшов один з них і запропонував зійтися нам для двобою наступного дня надвечір. Я мусила погодитися, хоч це й ламало мій план.
В обід того поєдинкового дня я, як завше, зайшла до своєї корчми і щойно встигла пообідати, як побачила, що суне сюди капітан Ларссон. Я метнулася до корчмарки, юної дівиці на ім’я Марта, яка вже мені не раз клеїла очка, і попросила, щоб мене сховала. Вона вказала на сходи, я піднялася й стала чекати. Капітан увійшов рішучим кроком і відразу попростував до шинквасу.
— Це тут у вас обідає цей глистоподібний піцик?
— Який саме? — засміялася Марта, демонструючи капітанові свої об’ємні перса.
— Ну, той хирлявий довгоногий шпиндик?
Марта вдала, що не розуміє:
— У нас кожен другий довгоногий.
— Але той красунчик з-під маминої спідниці, худий, як зелена трясця, той студентик з книжкою...
— A-а, так би й сказали — з книжкою! Він тут буває. А що?
— Дай мені те саме, що він собі замовляє.
— Ой, пане капітане, може, не варто? Студенти, відомо, бідні, як турецький святий, і їдять таку потеруху, що справжньому офіцерові й геть не пасує.
— Нічого-нічого, давай і не питай.
Він сів за стіл, а Марта йому принесла мій обід. Капітан почав їсти. Я непомітно для нього стежила, перебуваючи в затінку. Несподівано до корчми зазирнув офіцер з двома драгунами, видно, вистежуючи дезертира. Офіцер підійшов до капітана і з подивом запитав:
— А ти що загубив у цій забігайлівці?
— А ти хіба не чув? Та ж викликав мене на дуель один студентик. Мене це нахабство неабияк зацікавило. Я дізнався, що він обідає у цій кнайпі, і ось прийшов спробувати тутешніх смаколиків.
Офіцер окинув стіл зневажливим поглядом: там стояла миска з рештками юшки, тарілка зі шкварками, шмат чорного хліба, квашений огірок і велика цибулина, покраяна начетверо.
— І ти оце їси?
— А що ж мені залишається? Я хочу вивчити його звички, зрозуміти, хто він і що він. Бо надто він сміливо рвався зі мною до бою. А так між нами, щоб ти знав, — оце не найгірша їжа. Мені, принаймні, засмакувало.
— Гм... Для тебе так важливо довідатися про нього більше?
— Я завжди цікавлюся тією персоною, яку збираюся вбити.
— Може, ти і в бою встигаєш запитати ім’я свого ворога, перш ніж заколоти його шпагою?
— Принаймні я ніколи не пропускаю такої можливості, щоб не обшукати труп і не забрати собі якої-небудь цяцьки напам’ять. Це може бути медальйончик із портретом коханої, пасмо волосся, перстень, люлька, орден, а то й ґудзик... У мене ціла колекція цього добра, і я пишаюся нею.
Офіцер поплескав капітана по плечу і вийшов, а незабаром і капітан покинув корчму. Я цьомкнула Марту в щічку, пообіцявши провідати її увечері, і пішла прогулятися. А в означений час чекала на березі Влтави мого суперника. Незабаром з’явився капітан у супроводі цілої зграї вояків і просто роззяв, що зібралися в чеканні захопливого видовища.
Я знову зайняла стійку, вдаючи повну байдужість, хоча всередині в мені все кипіло від нервів. Капітан, як я і сподівалася, з дурної голови був свято переконаний, що для такого блазнюка, як я, вистачить зо два помахи шпаги, але не так воно вийшло, я всі його атаки відбивала, при цьому навіть не рухаючись із місця. Це викликало схвальні вигуки глядачів, але ще більшу лють капітана, він був настільки засліплений, що кидався в атаку геть очамріло. Я помітила, що він, хоч і не надто п’яний, та все ж підхмелений, писок у нього буряковів від напруги, а очі сипали блискавиці. Він намагався вибити мою шпагу і лупив з усієї сили, добре орієнтуючись, що суперник від нього слабший, але переважно шмагав повітря, бо я встигала шпагу врятувати, тож його випади з успіхом пробивали порожнечу за кілька дюймів від мого тіла. Врешті я вловила відповідний момент, закрутила шпагою, наче веретеном, упіймала в цей закрут його шпагу і одним махом вирвала її з рук, а другим — пробила йому рот, наче ненавмисне, а лише тому, що послизнулася. Він здивовано вибалушив свої баньки, замахав руками, намагаючись втримати рівновагу, і, захарчавши, упав посеред калюжі. Офіцери підбігли до нього та стали піднімати, а я, не чекаючи, що там далі буде, хутенько ушилася.
Відтак я написала листа пріору, що завдання успішно виконала, але при цьому нібито отримала поранення в живіт і опинилася в шпиталі. «Рана, як кажуть, погана, але жити буду і з нетерпінням хочу повернутися до вас», — такими словами я закінчила свого листа. А ще за тиждень вислала другого зміненим почерком, начебто від імені черниці зі шпиталю, вона зі смутком повідомляла про смерть панни Корделїї та що знайшла мого передсмертного листа, з якого довідалася, що пріор є для мене найближчою особою. Лист, якого я буцім не встигла завершити, але все ж висловила в ньому свою велику шану і любов на адресу його велебності, додавався.
Вранці я вийшли на поклад. Ґалеон якраз плив Бугом, минаючи села, лани, ліси. Десь удалині вже мусив бути Львів. До мене підійшли Франц і Ульріх.
— Бачу, ти даремно часу не витрачаєш. Що цього разу вдалося вициганити? — запитав Франц.
— О, багато чого. Скільки нам ще плисти?
— Ще зо дві години, — повідомив Ульріх, а потім нахилився до мого вуха й шепнув: — Вітаю з пристрасною нічкою.
— Можете так не утаємничуватися, — засміялася я. — Від Франца теж нема секретів.
— Непогана штучка, ця Анрієта, — сказав Ульріх. — Я б охоче її трішки посмоктав.
— Навіть не думай, — заперечив Франц. — Вона нам потрібна.
Ульріх здивувався. А я подумала, що він теж повинен знати те, що й ми. Та вислухавши нас, він зробив інший висновок.
— Якщо гадаєте, буцім вони вирушили на пошуки принца, щоб його врятувати від убивці, то, мабуть, помиляєтеся. Думаю, їх послано його вбити. А ця діва має бути приманкою. Хуан славиться любасними пригодами. Хоча, звісно, я можу й помилятися. Але чому наш друг Франц не скаже своє вагоме слово? Тобі ж, Франце, відчинені двері в майбуття. І ти не бачиш в ньому, що чекає принца у Львові?
— О, мені легше роздивитися, що чекає людство через сто років, аніж те, що відбудеться за лічені дні. Мені сняться ніким не бачені сни, я читаю ще не написані книжки, але залишені окуляри кілька хвилин тому не відразу знаходжу. Я не все можу бачити... переважно фрагменти. На мене сиплються слова, які я не розумію, але пізніше приходить осяяння... Здається, ти, Ульріху, маєш рацію. Кому, як не іспанцям, може хотітися вбити принца, який поїхав шукати підмоги. От тільки в кого?