Повернулися ми додому пізно, нічний сторож саме виспівував свою щовечірню пісню:
Наступного дня в полуднє завітав бургомістр Ґрозваєр і з порогу запитав:
— А можна довідатися, що за гість до вас завітав?
— Чого це раптом вас зацікавили мої гості? — здивувався Лукаш.
— Аякже ж! Місто напередодні війни. Я мушу все знати.
— Її звати Юліана.
— І хто вона вам?
— Давня знайома. З Падуї. Помагала мені в венеційському шпиталі.
Я була нагорі, але все чула, вагаючись, чи варто спуститися, а чи й без мене обійдеться.
— Кажуть, вона схожа на того убивцю, якого ви раніше пригріли біля себе, — не відступав бургомістр. — І кажуть, що вона його сестра. У мене питання: чи знає вона, де її брат?
— Вона не бачила свого брата багато років.
Бурґомістр скривився, зробив кілька кроків по аптеці й промовив:
— Я хотів би це почути з її вуст.
— Добре. Айзеку, поклич Юліану.
Коли я спускалася сходами у своїй розкішній сукні, Ґрозваєр аж рота роззявив, невідомо чи від захвату, чи від усвідомлення цієї неймовірної схожості «сестри» з «братом».
— Моє шанування, пане бургомістре, — привіталася я. — Чим можу допомогти?
Бурґомістр повторив своє запитання. Я, не зморгнувши оком, відповіла:
— Ми близнюки з моїм горопашним і дуже нестриманим братом. Але він авантюрист, вже віддавна шукає мілітарних пригод на свою шпагу й свою голову. Я з юнацтва його не бачила, тільки чутки до мене доходили. Я, власне, приїхала, почувши від одного капітана, що Лоренцо подався до Львова. Але щойно тут я довідалася, що він начудив. Мені він не залишив жодної звістки, бо не сподівався мене. Я мушу висловити свої глибокі співчуття щодо втрати вашого сина...
— Ого! — отетерів він. — Тільки приїхали і вже знаєте, кого ваш брат підступно заколов?
— Про це знає весь Львів.
— Але рекомендацію, де саме зупинитися, він вам залишив? — Ґрозваєр прискалив око. — Ви ж не подалися до гостинниці, а відразу до аптеки. Та й зустрічали вас вірні друзі вашого брата.
— Це збіг обставин, бо пана аптекаря я знаю віддавна. А брат вважає, що вчинив правильно, помстившись за нашу сестру там, де закон не діяв. Убивці були відомі, але ви їх, — тут вже мене понесло, — ви, пане бурґомістр, їх покривали. Ви вважали, що смерть повії не вартує вашої уваги. Але це була смерть нашої сестри. Яка стала повією не тому, що прагнула цього, а через жахливі обставини. І я не виправдовую мого брата, але коли не діє закон міста, діє закон дикого лісу. І брат, чемно чекаючи на закон, врешті не витримав і відімстив. Ваш син нічим не кращий за решту ґвалтівників і вбивць. Таким його виховали ви, втовкмачивши, що йому все дозволено, бо він золота молодь Львова, і ви його за будь-яких обставин витягнете з гною. Насправді це ви вбивця і ґвалтівник. Ви перегній, на якому виросли виплекані вами будяки цього злочину. Ви так само мусите бути покарані. І будете, бо Господь усе бачить.
Я це випалила похапцем, не звертаючи уваги на те, як хто реагує, але я бачила, що Лукаш ошелешений, бо жодним чином не бажав би собі такого ворога, як бурґомістр, а сам бурґомістр аж піною сходив, і руки в нього трусилися. А однак він швидко опанував себе, бо більше був зайнятий впізнаванням мого голосу, він мружив очі й уважно прислухався до кожного мого слова, але голос був інший, м’який, оксамитний, і нічим не нагадував голос Лоренцо. Незадоволено щось бурмочучи під ніс, він ушився.
Розділ 11
Облога Львова почалася.
5—9 жовтня 1648 року
Найманих вояків поставили в найслабшому місці на лінії між Краківськими воротами й Босяцькою фірткою. На вежі Успенської церкви розмістили три великі гармати, окрім кількох менших, вежу мали боронити монахи та євреї, яким також виділили для оборони частину східного боку аж до бернардинського монастиря. Євреїв озброїли, крім пістолів та рушниць, списами, сокирами, косами й вилами. До них долучився й Айзек, що змайстрував собі чотири самопали й позапихав за пояс, а в руки взяв вила. На груди почепив шмат грубої бляхи, на голову вдягнув шолом, якого купив у вояка, котрий покидав Львів. Через такий грізний вигляд Айзека настановили сотником над єврейським ополченням. Він питав у Лукаша:
— Як гадаєте? Чи ставши сотником, я й далі можу воювати з вилами, чи ліпше би мені пасувала шабля?
— Айзеку, ти не думай, як будеш виглядати, а думай, чим тобі зручніше бити ворога. Якщо ти шаблею не володієш, то покладайся ліпше на вила.
Русинам окремого місця на мурах не виділили, то вони частково пішли боронити Високий замок, а частково стали на валах. Вірменам теж не довіряли, хоч і менше, ніж русинам, тому визначено їм місце між домініканами й Успенською церквою під доглядом вояків. Задля обережності зупинили всі годинники та примоцували дзвони, щоб ніхто не калатав, позводили мости на ровах, а ворота підсипали зсередини землею. Для сполучення з Галицьким передмістям відчинили частково браму на короткий час, комунікація з Краківським передмістям була через обидві фіртки.
Оборонна лінія міста мала біля двох кілометрів довжини, а оборонців, звісно, не вистачало. На Високому замку було двісті вояків. Люди з передмість теж зголошувалися до оборони, але пуття від них було менше, ніж від міщан, які часто вправлялися в стрільбі, тоді як на передмістях ніхто подібних вправ не організовував. Окрім мурів та Високого замку чоло ворогові могли ставити лише монастирі, вони мали гармати й амуніцію, там ховалася шляхта, яка не раз бувала в боях, а самі ченці не зле володіли зброєю.
У ніч з понеділка на вівторок (з 5 на 6 жовтня) Львів не спав, опівночі на заході всі побачили вогненні спалахи: то татари після битви з коронним військом запалили сусідні села. Усі церкви стояли відкриті навстіж денно й нощно, священики на зміну правили служби Господні, а поки чоловіки готували оборонні хитрощі та пильнували вали, жінки і літні міщани, які не могли тримати в руках зброю, цілі ночі провадили у молитвах, а коли, натомившись, з першими променями сонця шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи, і такі небуденні явища дбайливо були нотовані в хроніках. Одного разу на світанку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох покійних уже єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу й просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали. А на світанку 5 жовтня з’явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.
«6 жовтня з’явилися татарські під’їзди під самим містом, — нотував Самійло Кушевич, — і різними шляхами пробували втрапити до передмість, однак передміщани, відстрілюючись, поклали на місці немало ворогів. Стріляли й міські й замкові гармати по тих, хто з’являвся на горбах, завдаючи їм значних втрат, зокрема підстрелили сестрінця самого Тугая-бея. Переживши щасливо цей день, ми, з ласки нашого Пана Господа Бога, зміцніли серцями проти ворога. Настала ніч, ворог не пробував захопити рогачки, палячи, за своїм звичаєм, села навколо Львова з усіма токами й достатками. Рано в середу почались нові сутички при рогачках, і передміщанам, які мужньо відганяли та били ворога вогнепальною і холодною зброєю, довелося стримувати сильний натиск татар».
В середу 7 жовтня Тугай-бей розбив свій табір на Збоїськах та послав двох селян до міста, доручивши їм знайти львівського старосту Сенявського, який дістався був під Корсунем у татарську неволю, але Тугай-бей, знаючи його особисто, випустив старосту під лицарське слово за умови, що той заплатить викуп за себе. Однак староста мало того, що кинув місто напризволяще, вирішив ще й викупу не платити, хоча той викуп міг би принести Львову користь, бо Тугай-бей обіцяв, що, отримавши викуп, не завдасть місту жодної шкоди. Можна не сумніватися, що така обіцянка не могла бути висловлена без порозуміння з Хмельницьким і свідчила, що гетьман не має наміру здобувати Львів. Та Сенявський уже був далеко, аж у Варшаві. Згадуючи його недобрим словом, лавники мусили написати ввічливого листа Тугай-беєві, запевняючи, що староста викуп виплатить, але в місті його нема. Всі мали надію, що староста десь недалеко, може, у Замості, збирає військо на відсіч Львова.