Вночі над Львовом знову з’явилася велика заграва, що вогненними язиками лизала небо. Львів’яни подумали, що татари запалили Глиняни, та згодом виявилось, що то підходив величезний табір запорізького війська. У четвер перед полуднем на Глинянській дорозі замайоріли хоругвами та прапорами козацькі полки, що ночували на полях між Винниками й Лисиничами. Здалеку було видно, як вони займають пагорби зі сходу й півдня, утворюючи довгу лінію козацьких становищ, а опісля вже козацькі союзники почали формувати другу лінію, ближче до Галицького передмістя, то були кримські татари Тутай-бея, волохи та задунайські татари під орудою гетьманського братанича Захарія Хмельницького. Посередині між обома лініями стояв відділ легко озброєних татар Султана Ахмета. Поміж фаховими військовими розмістилися юрби селян, озброєні переважно сокирами, вилами й косами, вони ж мали напоготові високі драбини для штурму. Лише частина їх була загартована в боях в загонах Максима Кривоноса та Петра Головацького, двох шибайголов, які мали за собою багато воєнних пригод і побачили світу.
Того ж дня Хмельницький, розставивши по горах козацьку й татарську сторожу для припинення безладних нападів, об’їжджав місто на сивому коні, вибираючи найкраще місце для штурму. Саме тоді одна з куль вдарила під самого коня, сполошивши його.
А селяни й татари уже рушили на передмістя. Передміщани, побачивши спочатку лише самих татар, хоробро виступили їм назустріч, але коли з боків підступили ще й повстанці, почали безладно утікати до міста. Головний натиск ворога був з Сихівської дороги та з Шембекової гори в напрямку Галицької брами, що була ще відчинена. Втікачі кинулися до брами, але змушені були розчаруватися, місто не готове було прийняти ще кількасот голодних ротів, і браму було замкнено, а що це зробити було не так просто, коли сюди пхався цілий тлум люду, то мусили стріляти спочатку в повітря з пістолів, а відтак і в нещасних передміщан. Частина їх встигла дістатися між вали й мури, сховатися в міцних будівлях монастирів та церков, а найбільше в бернардинському. Селянське ополчення буквально затоплювало великими гурмами передмістя, підкочуючись під саму браму, незважаючи на кулі й стріли.
На вулицях передмістя з’явилося кілька вершників, викликаючи оборонців на герць, вони теж демонстрували бездумну відвагу, під’їжджаючи під Галицьку браму, за що дехто поплатився, заробивши кулю. Це розлютило козаків, і вони взялися відстрілюватися, ховаючись у передміських домах, їхні постріли були не такі безладні, як оборонців, а дуже цільні. Вони, записував сучасник, «почали завдавати людям на валах дуже великої шкоди з самопалів та яничарок: досить було комусь із них прицілитися в нашого, як той падав на місці й нерухомів».
Небавом усі передмістя були опановані, окрім замку, монастирів і костелів, і почався грабунок. Селяни й татари чемно поділили головні вулиці, щоб не сваритися за награбоване добро. Одні стерегли вхід до будинку, інші забирали все найкоштовніше, що могли знайти. Передміщани з дурної голови позалишали в хатах багато цінного, так що було чим поживитися.
«Дивилися ми, о горе, з нашої колегії, — писав очевидець-єзуїт, — як татари грабували по домах і дворах недалеко валу, займали коней від паші, дарма що багато людей полишалося ще було по своїх домах, не знаючи, мабуть, що по другім боці їхні будинки пустошить ворог. Виділи ми, як із нашого саду татари виводили стадо коней, що їх дарував і записав нашій колегії отець ректор. О, яке нещастя для колегії!»
Швидкість, із якою були зайняті передмістя, викликала великий переполох серед міщан, здавалося, що ворог ось-ось перейде вал і мури. Хтось пустив чутку, що Галицька брама вже здобута. Жінки з дітьми кинулися до костелів, щоб там прийняти смерть з ворожої руки, по храмах правили гарячі молебні, вулицями носили образи святих, а духовні отці бралися за зброю, вірячи, що руки, присвячені Богу, будуть мати більше щастя у битві з ворогом. Але міщани й так боронилися досить хоробро, хоча зі жменькою людей неможливо було здійснювати вилазки й здобувати перемоги. Коли ж під кулями стало їх гинути все більше, то плач, зойки й нарікання матерів, жінок і дітей вразили громадян настільки, що позбавили будь-якої відваги. Одна річ вправлятися в стрільбі в щит, а цілком інша своїми грудьми заступати мури міста й чути позад себе плач дорогої родини. В цій тривозі й страху без довгих розмірковувань, хоч під вечір спинилася стрілянина, львів’яни вирішили зробити те, чого не вчинили козаки, себто спалити передмістя. Адже будівлі сягали тієї ж висоти, що й вали, тому з дахів можна було стріляти по оборонцях дуже успішно.
«Хвала Богові, — писав Самійло Кушевич, — що наші сміливці, незважаючи на заборону залишати вали під страхом смерті, скакали з валів на передмістя, стріляли й били ворогів, роздягаючи вбитих, на великий подив ворога та й нас, бо ми всі дуже переживали за тих одчайдухів, а вони навіть захопили кількох полонених з того гультяйства. А ті, знаючи, що їх не помилують, ішли без жодного страху смерті, лише просили, щоб за одним замахом душі з тілами розділити. Гукали до ката: „Рубай хутше, нас в Раю зачекалися!“ і йшли на смерть, як на весілля. Коли їх питали, хто їх погнав на злочини, відповідали, що все „з Божої волі робили правильно й гідно“.
Селяни пробирались у закіптюжені стіни передміських монастирів, але й звідти мусили відступати з соромом, лишаючи здобич. Якби в цей час хтось ударив з тилу — здобув би значну перемогу над ворогом, але Річ Посполита так міцно забула про нас, що й досі не дає жодної підмоги, хоча обіцяли пильно тримати нас на оці й боронити на випадок якнайбільшої небезпеки».
Лікарів у обложеному місті було обмаль, більшість повтікали, тому до лікування ран були залучені не лише освічені медики, але й цирульники. Лукаш усі дні працював у шпиталі Святого Духа разом з доктором Геліасом, Юліаною, Рутою та ще двома лікарями з Сілезії, їм помагали черниці. Кілька цирульників займалися тим, що лікували легкі рани, стригли й голили пацієнтів та заточували леза. При цьому кожен з медиків використовував лише свій власний досвід у лікуванні ран, не входячи в жодні дискусії і не втручаючись у роботу колеги.
Геліас на початках із підозрою ставився до соляних компресів, які Рута клала на рани, але, переконавшись, що жодного разу рана не загноїлася і дуже добре заживала, заспокоївся. Коли ж солі забракло, і компреси вже замочувалися в сечі, Геліас спробував запротестувати, але в тій безперервній гарячці й шамотанні ніхто його не слухав, а небавом він і з такими компресами змирився, ба вже й сам застосовував. На рани, які стали гноїтися, Рута накладала білих хробачків, яких розводила в скляному бутлі з зогнилим смердючим м’ясом. Хробачки жваво очищали рану від гною, а потім черга приходила на компрес.
Найбільше було мороки з добуванням куль і стріл, особливо, якщо стріла проникала глибше, ніж на чотири пальці. Вістря стріл мали зазубрини, і витягти їх, не розширивши рану, було неможливо. Але якщо стріла проникала глибше, то легше було пробити її крізь усе тіло, аніж добувати з рани, куди вона вцілила. Тоді на допомогу поспішали цирульники, вони навалювалися на пораненого й тримали його, щоб не сіпався, або ж бралася за справу Юліана, спритно натискаючи на яремну жилу й таким робом знепритомлюючи пораненого, а потім поїла його бобровим чи ведмежим тлущем, який аптекар заготовив заздалегідь саме для таких трафунків.
Коли не було захоплено передмістя, Рута виходила за мури й збирала осінні ягоди, а того дня, коли на передмістя увірвалися татари, вона не з’явилася ані в шпиталі, ані в аптеці. Не було її й цілу ніч. Лукаш не міг собі місця знайти, але нічим не міг зарадити. Усі вирішили, що дівчина потрапила в полон. Та на світанку вона таки об’явилася, вся вимащена й перелякана, і розповіла, що, побачивши, як тлуми народу з передмістя штурмують брами, щоб сховатися від страшної навали, теж стрімголов побігла до міста.