«Передмістя горіли кілька днів і ночей, — записував міщанин Андрій Чехович. — Не видно було ні неба, ні хмар від високого полум’я і страшних стовпів диму. Ніч перетворилася на день, можна було знайти голку, а день став ніччю через хмари густого диму, що закривали сонячні промені. Споглядаючи таке жалібне видовище, серце краялося, страх охоплював не одного, бо спадало на думку останнє прощання з тим світом, всі були розгублені, повні жалю, всі ридали й тяжко зітхали в цей час, коли по різних кам’яницях, по вежах і високих брамах, по вулицях і тісних закамарках лунали пронизливі голоси: „Боже, горить!“, що знову відбивались луною, яка в нічних сутінках повторювала: „Боже, горить!“ Тут кричать: „Води! Води! Давай швидко!“, а там палаючі головешки падають на дахи, там видно іскри, що сиплються як з мішка, тут чути, як теслі, прив’язані за пояси, ходять дахами, звідусюди крики й жах, великий шум вогню, навколо в повітрі писк і шелест різних птахів, перемішаних з вогнем».
Пожежа передмість викликала неабиякий подив у Хмельницького, адже він як міг стримував своє військо, аби не завдавало шкоди ані місту, ані передмістям. Тепер він переконався, у якому страху й розпачі перебували львів’яни.
Розділ 12
Гетьманські умови.
10—12 жовтня 1648 року
Куля з мушкета дзвінко влетіла у вікно, розтрощивши шибу, і вдарила в протилежну стіну, зі стіни впало розп’яття, пролунали сполохані крики, забігали сестри, відсовуючи сінники поранених подалі від вікна. Лукаш втомлено витер піт з чола, окинув зором покій, у якому перебувало два десятки поранених вояків, частина з них були непритомні. Цей постріл виявився останнім того дня — несподівано битва вщухла. Десь сурмили, били в бубни, з мурів долинали радісні крики. Повстанці відступили до табору.
Сестра Меланія підійшла до Лукаша, поклала руку йому на плече й прошептала:
— Ідіть відпочиньте. Ми тут без вас дамо раду. Я бачу, що ви вже хитаєтеся на ногах.
Лукаш кивнув і, помивши руки з кухля, вийшов з покою, перетнув довгий коридор, уздовж стін якого теж лежали поранені, і вийшов на вулицю. Сутінки заволокли місто, на Ринку було повно збуджених людей, що кричали: «Чудо! Чудо!» і радісно плескали в долоні. Під час запеклого штурму, коли почала осипатися земля разом з колодами й палями, які підтримували вали, а сили оборонців танули, сталося диво: раптом усі побачили, як у повітрі над костелом бернардинів пролітає святий у грубій власяниці, оперезаній шнуром, він, уклякнувши, зносив до неба в молитві руки, а довкола його постави сяяло яскраве світло. Львів’яни пізнали у ньому святого Івана з Дуклі, тлінні останки якого спочивали в монастирі бернардинів, і несподівано відчули новий запал до бою, а сили їхні зростали нестримно, тим часом, як ворог почав зненацька занепадати на силах і поволі відступати, аж поки не покинув усю лінію облоги. Лукаш задер голову до неба, у відсвіті далеких заграв ліниво пропливали пухкі перини, з яких сіялася дрібна мжичка, видиво святого, мабуть, розвіялося. Холод пробирав до кісток, спинаючись від землі по ногах, наче слизька повійка, і торкався грудей гострими пальцями. Коли опустив голову, то відчув, як його хитає від утоми.
Він чув, як з усіх сімнадцяти веж оборонного муру лунали радісні крики. Ворог відступив, і оборонці стали спускатися на діл, де їх чекали дружини й діти, всі вони почувалися тепер героями. А високо на ратуші Вівдя з чарівницями крутилися в шаленому танці, промовляючи заклинання, які б зневолювали силу козацьких чарівниць, над ними каркали розгнівані ворони, позбавлені звичного місця спочинку, і нависали великі дощові хмари, які за хвилю розродилися зливою, що сягнула й поза мури та пролилася на повстанські, татарські й козацькі табори, змушуючи всіх ховатися в намети чи під дерева. Загримів грім, застрибали блискавки, але чарівниці не припиняли свого кривого танцю і не звертали уваги на те, що змокли й замерзли, їхні вуста увесь час ворушилися, видобуваючи незрозумілі слова, а самі вони перебували не тут, не в цьому просторі й часі, а десь далеко за обрієм.
«Уночі ворог дав нам спокій, але вогонь, повернений вітром у бік міста, завдав нам великого страху й неприємностей, — писав Самійло Кушевич. — Однак у цьому допомогла нам ласка нашого добродія Господа Бога, який несподівано послав нам великий дощ, щедро окропивши всі дахи.
В суботу 10 жовтня під час великого наступу на місто черні й козаків перетято воду — з допомогою деяких людей грецької віри з Краківського передмістя, які перейшли до козаків і показали рури в полі. Воду, що була в місті, між мурами, через необережність нашої сторожі підкопували вночі деякі зрадники. Зауваживши це в неділю вранці, ми якнайскоріше завалили підкоп і затримали воду. Потребуємо криничної води, й тому коло неї з-за великої тисняви різного люду частенько здіймається галас. Тої ночі самі кияки, побачивши, що вітер віє за місто, підпалили деякі будинки, які ще вціліли під містом, але ми знову відчули особливу Божу опіку, хоча й були у великій небезпеці від вогню».
Так минула субота й прийшла неділя 11 жовтня. На Краківському передмісті біля храму Святого Станіслава з самого ранку зароїлося від тлумів селян і татар, гучний гомін долинав до міста, скидалося на те, що готується новий штурм. У місті всі захвилювалися. Сурмач із вістовим стали ходити вулицями і кликати чоловіків до зброї та на вали, звук сурми був пронизливим і гнітючим, він проникав не тільки у вуха, а й у перелякане серце, збурюючи паніку й ще більший переполох. Священики й монахи вийшли на вулиці й теж почали закликати до оборони віри, багато хто з них озброювався, і вигляд ченців з мушкетами й шаблями надихав простих міщан. А жінки з дітьми заповнили костели й гаряче молилися.
Тим часом Львовом прокотилася чутка, що насправді Хмельницького й близько нема, а місто штурмує гультяйство з татарами, бо регулярного козацького війська ніхто не бачив — сама чернь. Не було досі жодного поважного штурму, не загриміла жодна козацька гармата... Міщани стали шкодувати, що так нерозважно самі знищили власні передмістя разом із усяким добром, а тепер, замкнені в мурах міста, мусять терпіти голод. Вже в неділю не стало хліба. Ніхто не подбав, щоб наготувати запаси поживи чи бодай перед тим, як палити передмістя, забрати звідти все найцінніше.
«І тоді гнів багатьох правовірних громадян упав на братів наших, русинів, без жодного доказу провини. Не помилувано навіть слабкої статі, закидаючи їм отруювання, чаклування й таємні змови з ворогами. І не дано їм змоги боронитися, хоч вони простягали благально руки, припадали до землі, ридали й били себе в груди, клянучись у своїй невинності, се ще більше підбивало ворожий настрій до цих бідолах, мовляв, надмірний страх свідчить про нечисту совість».
Жертвою погрому стала мати з дванадцятирічною дівчинкою. Коли розлючена юрба убила жінку посеред Ринку, звинувативши її в чарівництві, дівчинка закричала: «Ви вбили мою маму, але я ще більша чарівниця, ніж вона!» І впала побіч своєї матері під ударами очамрілих католиків.
Але випади міщан на передмістя, де їм вдалося забити кількох повстанців, викликали збурення, до якого додалася чутка про погром у місті. Лють охопила селянство, й кинулося воно з великим запалом на вали, дарма, що летів їм навперейми град куль. Козацькі старшини кинулися їх зупиняти, давали гасло до відступу, але все намарно. Завзяття було таке велике, що бурхлива хвиля нападників змела оборонців з валу й перескочила на другий бік у рів та почала вже приставляти драбини до мурів. Настала дуже грізна хвилина для міста. Тут уже втрутився гетьман і послав козаків одігнати селян. Це було зробити не просто, а проте вдалося, попри велике незадоволення повстанців. Хоча місто не мало спокою до пізньої ночі, бо окремі гурти селян час від часу підступали до валів, стріляли й підкочували вози, затіваючи зачіпки, але до поважнішого штурму не дійшло.
Сонце вже було на вечірньому прузі, коли над валом біля Кармелітів босих з’явився козацький сурмач і передав лист до магістрату. На цю вістку Геліас і Лукаш поквапилися до ратуші, де вже зібралася рада з лавників, райців, шляхти та поважніших міщан. Лист був писаний русинською за підписом самого Хмельницького. Доручили його прочитати Самійлові Кушевичу. Гетьман писав, що «козаки зробили багато послуг польській державі, та замість нагороди зустріла їх ненависть із боку поляків. Чия була заслуга, що татар досі стримували від розбишацьких походів у королівство? Чий здобуток, що купці з Польщі можуть ходити безпечно в отаманські краї? Чия хоробрість і чиї славні воєнні зусилля довели до того, що честь польського народу має досі пошану межи віроломними ворогами — як не козацькі? А поляки замість заплатити за сі добродійства скасували вольності, що їх надали козакам покійні славні королі польські, землю їхню батьківську, набуту кров’ю або зароблену працею, загарбали. І все те всупереч навіть тій угоді, що укладена була за Станіслава Конецьпольського, тепер її зламано, тлумачачи її постанови не корисно для козаків. Тепер тому козацтву, що перебивалося серед найтяжчих небезпек і зі шкодою для своєї волі, приносять у дар нужду й несправедливе трактування як ворогів. Нехай Божа й людська справедливість пізнає, що я не є причиною нещастя, і вина не лежить на моїй совісті за все те, що сталося і що станеться.