— Зараз палац штурмують повстанці й татари, — сказала я. — Вони в небезпеці.
— Ти знаєш, як туди дістатися?
— Знаю.
Ми відійшли набік, подалі від татарського табору, й зупинилися біля шатра з іспанським стягом.
— Тут наші сплять, — пояснила Анрієта. — А ви сядьте збоку під тим дубом і зачекайте, принесу вам їсти.
Вона відійшла, ми розташувалися на траві. Неподалік гудів роєм табір повстанців. Йшли торги, брязкала зброя, лунали п’яні вигуки. Хтось закликав штурмувати місто, інший кричав на нього, що гетьман заборонив, а той відповідав: «Що мені гетьман? Я сам собі гетьман!», а його підтримували десятки інших голосів. Їм усе ще мало було крові, вони прагнули пити її і пити. Каспер і Айзек розляглися в тіні й дрімали. Я сиділа, обгорнувши коліна руками, і думала, що мені далі робити. Мабуть, варто було б потрапити до Хмельницького й попередити принца. Раптом біля мене виросла чиясь висока постать. Я підвела голову — Марко Проклятий. До пояса мав почеплений мішок.
— Ти хто? — запитав він, приглядаючись до мене.
— Я з села.
— А я думаю, з міста. І щось ти мені, хлопче, наче по знаку. Ану підведись.
Я без особливого бажання підвелася й зиркнула на Марка. Мені здавалося, що моє замурзане обличчя не так просто розпізнати. Але Марко не відступив:
— Ану-ну, повернися, синку! Цур тобі, який же ти чудний! А щоб же я тричі ляхом став, коли се не ти, Лоренцо!
— Та я.
— Та ти ж наче в Ґданську зостався. Хіба ні?
— Та от потягнуло мене до Львова.
— А тут що робиш?
— Татари мене схопили. А одна добра душа викупила.
— Е-е, то ти, бісова душа, мабуть, по той бік був, га? Із нами воював? Випадає, ми вороги?
— Випадає, так.
— А бодай же тебе несвітський сором побив! І багато ж ти наших уколошкав своєю шпадою?
— Козаків? Жодного.
— Бре!
— А от і не бре.
— Забожися.
— І забожуся. Я й не бачив їх. То ж не вони замок штурмували.
— A-а... ба й справді — сама татарва та селюхи. І чого ти ото стовбичиш? Чекаєш, поки тебе який татарин знову на аркан вхопить?
— Чекаємо, що нам їсти принесуть.
— З отими-о? — кивнув на Каспера та Айзека, які вже хропли. — Ті теж з тобою були?
— Були. А як капітан Марко?
— Живий, здоровий. Мабуть, утішився б, побачивши тебе. Думаємо, скоро знову на море. А ви куди?
— Мені до палацу треба на Знесінні. Ходімо зі мною. Добре діло зробиш. Там зараз іспанський принц. Треба його попередити, що на нього вбивців наслано.
— А за що ж його хочуть убить?
— Бо він збирається найняти козацьке військо, щоб скинути свого батька з трону.
— Тю! То осе я маю тобі помагать, щоб хтось рідного батька убив? А бодай ти лиха не знав, аби я ще й такий гріх на душу взяв!
— Не гріх. Як поможеш йому, то присяйбо, що почуєш, як ще один ланцюг з тебе впав.
— Бре!
— А от і не бре!
Марко почіхав гамалик широкою п’ятірнею і задумався. Тут саме надійшла Анрієта, її супроводжував козак з кошиком. Анрієта розстелила полотнину, а козак виклав на неї загорнутий в лопухи шмат печеного м’яса, хліб, огірки й цибулю та ще й бутлик пива. Каспер і Айзек миттю прокинулися, занюхавши їжу. Козак із кошиком пішов. Анрієта глянула на Марка й запитала в мене:
— А це що за одоробло?
— Старий знайомий. Тільки він не знає, що я жінка.
Розмовляли ми, звісно, по-німецькому, тож Марко тільки очима кліпав. Анрієта витягла ножа й стала різати м’ясо й хліб.
— Чого він стовбичить? Хай сідає біля нас.
— Сідай біля нас, Марку, — запросила я його.
— Та ні, я вже їв. А що... справді з мене за те діло ланцюг спаде?
— Як у Бога вірю!
— То добре, піду за своїм мечем, — сказав він, але раптом завагався і запитав у мене: — А скажи, чи то правда, що під час облоги ляхи кликали українців до криниці в бернардинському монастирі? Буцім для того, щоб роздати їм хліб, а насправді лоби їм втинали та скидали у тую криницю. Га?
— Марку, — зітхнула я. — Той, хто пустив таку чутку, несповна розуму. Подумай сам, чи можливо, щоб хтось нищив криницю в обложеному місті та ще й тоді, як водогінні рури пошкоджено? Та ж після того уже ніхто тією криницею не скористався б.
— Ба й справді... — нарешті він потюпав до козацького табору.
За їжею я помітила, як Каспер любується Анрієтою, а вона теж кидає на нього зацікавлені позирки. Знала б вона, хто він! Але, може, це нам і на руку. Коли ми перекусили, я запитала:
— Анрієто, до міста ми потрапити зараз не можемо, але можемо з тобою піти до палацу Йогана. Отой козак, з яким я щойно розмовляла, теж піде з нами. Я знаю, звідки можна прокрастися до палацу. — Я завагалася, а потім вирішила не критися: — Але признайся. Вас послано вбити Хосе?
Анрієта щиро розсміялася:
— Що тобі наснилося? З якого це дива мали б ми убивати принца?
— Але ж він збирається короля скидати.
— Іспанці, яких ти бачила, збираються йому помагати. Вони його союзники, а не вороги. Він утік від них лише тому, щоб ним занадто не опікувалися, бо ж він жодної спідниці не омине. Але це одна компанія.
— А ти сюди як затесалася?
— Люба моя... я тобі сказала, що в мене є одна важлива місія? Так от — вона йде врозріз з місією іспанців, а особливо з місією Великого Інквізитора.
Я передихнула від такої навали новин. Каспер з Айзеком розкошували пивом і не звертали на нас уваги. Ульріх, коли висловлював свою підозру щодо вбивства принца, теж допускав, що може помилятися. Якою ж тоді є місія Анрієти?
— Хто ж тоді хоче вбити принца?
— З того, що мені вдалося розвідати, — ваш король. Він має свої плани на іспанський трон. Убивця вже в місті. Єдине, що облога заважає здійснити задумане.
— Але ти не знаєш, хто це?
— Ні. Поки Xoce був у гетьмана, а тепер гостює в Йогана, йому нічого не загрожує. Сестра крові не посміє туди прокрастися. Буде чекати, коли він повернеться до міста, щоб сісти на корабель.
— А що робить у місті Інквізитор?
Анрієта примружила око:
— Зозулько, а чи не забагато питань? Усьому свій час. Спочатку мушу побачитися з Йоганом. Тільки розкажи мені, хто цей велетень, якого ти називаєш Марком.
Я розповідала все, що знала. Вона похитала головою:
— Ти диви... я думала, що я не знати яка грішниця, а є ще й більші. Принаймні я не волочу за собою голови своїх жертв.
Ми закінчили вечерю, коли прийшов Марко зі своїм менструальним мечем, і всі разом рушили через козацький табір на Знесіння. Попереду йшли Анрієта з Марком. Айзек, якого весь час діймала втрата його бойових вил, нарешті угледів біля возу з сіном трійчаті вила й хутенько поцупив. Дорога нас вела поміж густо зарослих пагорбів та ярів, інколи через хащі, звужуючись настільки, що доводилося йти гусаком. Незабаром ми почули галас битви, а за кілька хвилин побачили, як гурми селян і татар штурмують палац. Вони нарешті знайшли спосіб, як захиститися від чорних пекучих бризок, які вилітали з тієї загадкової рури, про яку розповідав Франц: несли поперед себе широкі дерев’яні щити й прикривалися ними. Інші позаду несли драбини, але уся затія зазнала невдачі, бо лізти по драбині на стіну з тими щитами не вдавалося. Проте вони не втрачали завзяття і знову йшли на приступ, а татари за своїм звичаєм пускали в небо рої стріл, які спадали дощем на подвір’я палацу. Навіщо їм здався той палац, після того, як захопили замок? Несподівано ми почули жахливе ревіння, від якого в нас усіх мороз по шкірі пробіг. Брама палацу раптом відчинилася, а з неї вийшов... о Господи! Їм вдалося! — Голем! Великий глиняний чоловік з неоковирними рухами ступив просто в юрбу й почав розкидати всіх у різні боки, при цьому він дико ревів. Селяни хрестилися і пробували його лупити чим попало, татари пускали стріли так рясно, що небавом Голем уже нагадував велетенського дикобраза, хоча стріли йому не дошкуляли, він лише інколи змахував їх рукою, наче реп’яхи, і сунув далі, звільняючи собі дорогу. За ним із замку вискочило зо два десятка сміливців зі шпагами та шаблями. Я упізнала Йогана, Франца й Ульріха. Був з ними також молодик, який стрибав, наче блоха, зі своєю шпагою і, вочевидь, отримував від цієї битви неабияке задоволення.