— Те, що я скажу, велика таємниця, Йогане. Ви справді хочете, щоб про це почули всі тут присутні?
— Це мої вірні друзі. А кожна таємниця потребує відданих друзів. Щодо Амалії, то повірте, вона вас не почує, вона вся в музиці.
— Добре, — кивнула Анрієта. — Я прибула до Львова не тільки щоб перешкодити вбивству Хуана, але й з іншої причини: щоб завадити Великому Інквізитору заволодіти манускриптом, якого написав диявол. — Франц смикнувся. Я усміхнулася до нього. Анрієта продовжила: — Цей манускрипт було знайдено в бернардинському монастирі одним старим ченцем. Ґвардіан бернардинів написав листа Інквізитору й повідомив про цю знахідку. Інквізитор у свою чергу повідомив про це Папу Римського, а той вирядив його до Львова. Манускриптом також зацікавилася королева Швеції Христина, велика книгоманка, її війська вже розграбували Прагу й вивезли звідти цінні манускрипти, зокрема й їхню «Біблію диявола». Я не знаю, що в цій львівській «Біблії». Я лише знаю, що було в листі до Інквізитора і в листі до Папи Римського.
— Отже, ви хочете викрасти манускрипт? — запитав Йоган.
— Це не я хочу. Це хочуть ті, що мене послали. Викрасти й знищити. Він не повинен дістатися нікому.
— Але ви й не знаєте, що там?
— Ті, що мене послали, знають.
— А що ти на це, Франце? — звернувся до нього Йоган. — Ти нічого не маєш проти, щоб манускрипт було викрадено?
— Абсолютно. Так, щоб коротко й зрозуміло. Королем демонів є Баель, під чиїм крилом 66 легіонів. А ще є Аґарес, Барбатос, Пурсан, Еліґор, або ж Абіґор, Наберус, або ж Церберус, Зепар, Форнеус, Астарот, Фурфур, Амсодей, Андромаліус, Ґреморі, Декарабія та інші. Кожен з них має свої легіони, і кожен з них має титул короля, графа, герцога чи маркіза. Белет, який гарцює на сивому оґирові, опікується музичними інструментами. Сітрі, що має обличчя леопарда й крила грифона, завиграшки перетворюється на красеня і розпалює любов’ю жіночі серця, щоб оволодіти ними. Герцог Буне має образ дракона з трьома головами, з яких одна людська, він повертає небіжчикам здатність говорити, обдаровує людей ораторськими здібностями. Тріас володіє таємницями астрології, їздить на коні, в правиці тримає дві великі гадюки. Треморі має образ вродливої жінки й опікується схованими скарбами, а також обдаровує любов’ю жінок. Так от згаданий манускрипт написано за вказівкою Тріаса, а я належу до легіонів Сітрі. Тріас і Сітрі давно вже побили горщики й не спілкуються. Тому я не є фаном... е-е... себто адептом манускрипту...
В Анрієти від цих слів округлились очі і засіпалося віко, вона відкрила від подиву вуста і на хвилину завмерла, заки спромоглася запитати:
— Перепрошую! З мене тут часом не хочуть зробити ідіотку?
— Звідки ви це взяли? — здивувався Йоган.
— Але те, що я щойно почула... — вона розвела руками, — цей кавалер щойно сказав, що він... чи я не так зрозуміла?
— Що він чорт? — засміявся Ульріх. — Бо він таки чорт. Але дуже милий.
— До ваших послуг, — вклонився Франц Анрієті.
— О господи! — Вона перехрестилася і поцілувала хрестик, що висів на шиї. — Правду кажучи, такого симпатичного чортика я й не уявляла.
— Дякую за комплімент, — ще раз уклонився Франц і продовжив: — Ми всі з легіону Сітрі симпатяги. Але ближче до теми. Я знаю, що в тому рукописі. Там є чимало корисного, але більше небезпечного. Зокрема можливість воскрешати мертвих вояків. Усіх цих римських легіонерів, еллінів, конкістадорів, хрестоносців, яничар, самураїв, одне слово всіх загиблих вояків, які можуть скласти велетенське військо й завоювати увесь світ. Вони можуть з’явитися у повному обладунку й при зброї та будуть слухати лише власника манускрипту. Окрім цього можна воскресити померлих дівчат і молодиць, яких запліднять оці воскреслі воїни, а тоді народиться нове військо. Гадаю, що то була б катастрофа.
— Ну, що ж, — промовив Йоган. — Щойно буде змога повернутися до Львова, займемося цим манускриптом. А зараз відпочивайте. В саду можете помитися — там стоїть цистерна з водою, яку нагріло сонце. Є мило й рушники.
Це мені сподобалося, я кивнула Анрієті, й ми пішли до саду. Цистерна стояла на мурованих стовпчиках понад ріст людини. З боків на неї були націлені великі дзеркала. Коли ми роздягнулися і крутнули коліщатко, на нас потекло безліч тоненьких струменів теплої води. Спочатку я намилила Анрієту, потім вона мене, а при цьому ми реготали й бризкалися. А коли повернулися до палацу, до саду пішли Каспер, Айзек і Марко. Вони були добряче натомлені й перед тим поцікавилися в Йогана, де можуть заночувати. А ми вмостилися з Анрієтою біля коминка й налили собі вина. Вона, вочевидь, дуже хотіла розпитати мене про Каспера, та все якось не наважувалася, але врешті набралася мужності.
— Скажи мені, хто цей Каспер?
— Наш друг. Як бачиш — хоробрий воїн.
— Та бачу, мені такі вольові та хоробрі якраз і подобаються. І не тільки чоловіки, — усміхнулась до мене. — Але чим він займається в мирний час?
Я не знала, що маю відповісти. Я не хотіла казати правди, нехай сам Каспер і скаже. Якщо досі не сказав, отже, на те були свої причини.
— Дорога Анрієто, мені не пасує лізти поміж вас. Розпитай його сама.
— От я так і думала, що тут криється щось таємниче. — Вона перехилила келих і стала розмірковувати вголос, очевидно розраховуючи на те, що я зраджу себе. — Хто ж він такий? Хтось, кого прийнято соромитися? Гицель? Гм... Ні, на гицля не схожий. У нього все ж лицарський вигляд... Сажотрус?.. — і зирк на мене, але я вдавала, що взагалі її не слухаю. — Теж ні. Сміттяр? Гробар? Псар? Різник?.. А що в різнику поганого? Нічого. Отже, не різник. Та-ак... Ким він ще може бути?.. Е, якщо серед вас є чорт, то хтозна чи не може вигулькнути й упир!
Тут я не втрималася і розсміялася.
— Анрієто, ти вгадала.
— Що? Поважно? Упир? Зараз я здурію!
— Не дурій. Бо упир не він, а Ульріх.
— Ульріх! Цей красунчик! Ніколи б такому не віддалася. Випещене сотворіння, сповнене любові до себе, чудового.
— Ха! — пролунав за нашими спинами голос Ульріха. — Я б вас, може, ніколи й не спокушав задля любощів. Але посмоктав би залюбки.
Анрієта здригнулася і вирячилась на нього, а він підсунув крісло ближче до нас і випростав ноги в бік вогню. Анрієта хвильку уважно його розглядала, а врешті запитала:
— То ви справжній-справжнісінький вампір? Як у казках?
— Чому лише в казках? — вигулькнули біля нас Франц із Йоганом та Хуаном. — Та про упирів відомо ще з давніх пір, про них писали античні автори, про них створені цілі трактати, а будуть ще й романи! І рухомі картинки будуть! Цілі серіали рухомих картинок!
Вони теж підсунулися до нашої компанії і стали підливати вино. Анрієта не зводила очей з Франца й Ульріха, мабуть, намагаючись зрозуміти, чи її не дурять. Але її більше цікавив таємничий Каспер і вона продовжила:
— А хто з вас знає цього Каспера? Хто він такий?
Ми спілкувалися німецькою, але Хуан її розумів, хоч і важко йому було підтримати розмову, проте він намагався.
— О, це кабальєро! — ствердив він. — Мені він е-е-е...
— Сподобався? — допомогла я йому.
— Так. Сподобався. Як рубав тим мечем, а ще той... здо... здоровил...
— Здоровило! Марко, — підказала я. — Це легендарний чоловік. Наш Агасфер.
— О! Агасфер! Si, si!
— Я не знаю, ким є Каспер, — сказав Ульріх, — але він хвацько мечем орудує. Голови злітали за одним ударом. Це так красиво: тулуб ще стоїть на ногах, а голови вже нема. Вона котиться з застиглим в очах здивуванням, з розпачем і нерозумінням того, що сталося, але вже за мить, перш ніж іскра здогаду осяє її, завмирає навіки і тільки в небо витріщується.
— О, ви висловлюєтеся як поет! — здивувалася Анрієта.
— Я і є поет. Ульріх фон Ліхтенштейн до ваших послуг.
Я розсміялася, але Анрієта ніколи не чула про такого поета, тому напосілася, щоб він щось прочитав. Ульріх не відмовився, він випростався і став декламувати: