— Браво! — заплескала в долоні Анрієта. — Але я хочу ще! Ще!
Ульріх вклонився:
— Прочитаю ще одного. І більше не просіть. Я хочу пити й розслаблятися. — Відтак узяв паузу, під час якої всі завмерли, і зашепотів своїми вогкими красивими вустами:
Тут уже ніхто не плескав, а на очах Анрієти з’явилися сльози, які вона хутенько витерла. Запанувала мовчанка, здавалося, що всіх цей вірш пройняв. Ульріх тихенько сів у крісло й пригубив келих з вином, він все ще перебував у тому дивовижному стані й ритмі, в якому читав свого вірша.
— Упир-поет... — промовила Анрієта. — І це феноменально. А ви, Франце, часом нічого не пишете?
— Пишу, але не вірші.
— О! То що саме?
— Я пишу наукові трактати. Якщо можна, я їх декламувати не буду.
Усі розсміялися. Але в голові в Анрієти сидів цвяшок, який називався Каспер, і він її муляв.
— Ну, добре, хтось мені нарешті скаже в цій чудовій компанії, хто такий Каспер? Чим він займається в мирний час?
Ми з Йоганом перезирнулися, Франц пирснув сміхом, а Ульріх нічого й так не второпав.
— А що, з тим Каспером пов’язана певна таємниця? — дивувався він.
— Тільки й того, що ніхто мені не хоче сказати, хто він, — дулася Анрієта.
— А раптом вам це не сподобається, — втрутився Йоган.
— Не сподобається? Що саме? Що він гицель, гробар, сажотрус, циган чи ще яка проява?
— Ні, — не витримала я. — Що він майстер малодобрий.
Вона завмерла, кліпаючи своїми чудовими очима, і хвилю перетравлювала новину. Жаху в її очах я не помітила, і це вже добре. Для Каспера добре. Але ошелешеною вона все ж була. Всі змовкли, не бажаючи коментувати цю благу вість. Я налила їй вина, й вона душком вихилила, потім оглянула всіх нас і промовила підхмеленим голосом:
— Яка чудова компанія — чорт, упир, грішник над грішниками, кат, Голем, жінка, перебрана на чоловіка, принц, що повстав проти рідного батька, алхімік, його механічна лялька і я...
— ...зарізяка, — підхопила я.
Вона зиркнула на мене здивовано.
— Що ти мала на увазі?
— Ну, голубонько, якщо вже всі тут перед тобою розкрилися, то пора й тобі.
Вона зміряла мене хмільним поглядом і погодилася:
— Звісно, якщо вже тут усі одне ціле, то було б дивно, що я біла ворона. Ні, я шпигую і часом... ну, часом... інколи когось виряджаю на той світ. Чого вже тут соромитися? — Вона спазматично розреготалася. — Це ж, либонь, закономірно? Що я закохалася в ката? Правда? В кого ще я могла закохатися, як не в ката? А зрештою, я теж кат. Ми обоє кати. Чудова пара — кат і почвара!
— Це прекрасно, — промовив Ульріх, — що ми зійшлися в одному місці. Давно я в такій кумпанії не бував. При дворі Карла Великого я мав честь спілкуватися з самим Астаротом, Аґасфером, себто Вічним Жидом, і Мелюзиною водночас. Це був незабутній бал. А ніч із Мелюзиною — ще незабутніша. Ми були мокрі, як хлющ. Шкода, мені не вдалося її посмоктати, бо вона геть безкровна, там помиї в жилах, а не кров. Ве-е-е... Я був розчарований.
— Так виглядає, — сказав Йоган, — що облозі Львова настав кінець. Козаки з татарами отримають викуп і рушать далі, а нам треба впорядковувати своє життя.
— А що буде з Големом? — запитала я.
— Буду його оберігати до наступної нагоди. На жаль, не вдавалося його раніше розбудити, а то б він себе ще й під містом показав.
Анрієта повернулася до мене й запитала пошепки:
— Що мені робити? Ну, порадь.
— Ти ще недавно переконувала мене, що тобі жінки подобаються дужче.
— Ну й що? Хіба одне одному заважає? Просто коли він мене обняв, я відчула таке, чого не відчувала ще ніколи: мене обнімав не якийсь там дженджик, а справжній лицар з м’язистими руками. Я готова була розчинитися в ньому. Він жонатий?
— Ні. Мав служницю, з якою жив, але вона загинула.
— О, це добре.
— А ти що — вже готова звити сімейне кубельце?
— Чом би й ні? Не одна з наших так зробила. Але всі вони мусять приховувати своє заняття від чоловіків. А я не мушу. У мене буде чоловік-кат.
— І тебе не лякає, що тебе будуть усі цуратися, що ти під час служби Божої сидітимеш з ним десь у куті на окремій катівській лаві, а в шинку для вас теж буде окремий столик і окрема лава? Ти не зможеш ні з ким розбалакатися, а житимеш у домівці між обома мурами без сусідів.
— Ой, не лякай мене. Я завжди почувалася відлюдьком. Монастир з нас виховував світських краль, та до кінця не виховав, — вона зиркнула на мене, примружившись. — Але ти ж мене не будеш цуратися?
— Не буду.
— То мені й досить.
— Ти ще не знаєш, чи він тебе захоче.
— Вже хоче. Оце зараз піду до нього.
— Здається, вони полягали спати.
— То й чудово. Я заспіваю йому колисанку, — вона розреготалася і, заточуючись, повихляла на діл.
Після того, як 26 жовтня останні загони гетьманського війська відійшли, кораблі знову почали причалювати в порту. На одних повернулися втікачі, інші привезли харчі й товари, і знову заклекотіло звичне торгове життя, хоч і не таке сите, як раніше. Скинули кітви й іспанський ґалеон та корсарський «Стрибог». Я прийшла попрощатися з капітаном Марком, він уже довідався від Марка Проклятого, що я не чоловік, а жінка, і зиркав на мене з глумливою посмішкою.
— От же ж, як ти нас обкрутила! А я й не туди! — хитав він головою, випускаючи з люльки запашний дим від іспанського тютюну. — Оце скільки згадую тебе на кораблі, то ніяк не знайду бодай одного ґанджу, який би міг тебе видати.
— Я ж бо не рік і не два вдавала хлопця. Так що мені було нелегко назад у жіночий образ повертатися. А ви як? Вирушаєте знову на лови щастя?
— Нас гішпанці найняли. Отой їхній принц Іван. Досі ми човпли їх, а тепер будемо їм помагати. Він найняв ще півтисячі козаків, які попливуть з ним.
У цей час і справді надійшли рівною лавою козаки, без метушні почали сідати в човни й чалити до ґалеону. Міщани чудувалися їхній дисципліні: «От якби королівські війська були такі карні та чемні!» Корсари теж дисципліновано надувалися на корабель — і козаки, що були на боці Хмельницького, хоч і не штурмували міста, і поляки з литвинами, які стояли на валах. Тепер вони знову одна команда. Є чому подивуватися.