— Я ніколи не була з вами, — твердо промовила я.
— У монастирі була. В Празі була. І тепер будеш.
Я розгорнула папірець і побачила суцільну абракадабру, писану дрібним мачком, але я знала, що так має бути, бо для того, щоб прочитати ім’я жертви, треба на папір накласти пергамент з дірочками навпроти потрібних літер. Не знати, чому я його не викинула, хоч не раз і поривалася, й носила в кишені на грудях, маючи небезпідставну підозру, що може ще мені згодитися. Наблизившись до вікна, звідки лилося світло, я склала докупи папір і пергамент і прочитала тільки два слова: «Мартин Айрер». В мене затремтіли пальці. Це я повинна його вбити? Хто його замовив? Запитувати про це марно, сестри ніколи не знали імен замовників. Та безперечно замовив хтось місцевий. І що тепер? Я почувалася розгубленою.
— Ти надовго? — поцікавилася я.
— Якраз доти, доки не виконаєш замовлення. Судячи з твоєї реакції, ти знаєш цього чоловіка.
— Авжеж, знаю.
— Аптекар... — промовила вона. — Нічого особливого. Буде нескладно проштрикнути його улюбленим твоїм методом. Майстер Кеведо був би задоволений тобою.
— Він з тобою теж займався. І ти демонструвала не гірший талант.
— Куди мені до тебе! — Вона виразно кпила. — Завтра при нагоді познайом мене з тим аптекарем. Мене щось голова зранку поболює.
— Він не просто аптекар, а талановитий хірург. Найкращий у Львові. Кому він міг стати на заваді?
— Цього нам ніколи не довідатися. І ми такі речі не обговорюємо. Він може бути Господнім праведником, ба навіть херувимом, але коли орден прийняв за нього оплату, він приречений. І ти це добре знаєш.
— Не може бути, що ти приперлася до Львова лише для того, аби вручити мені цей папірчик, — сказала я. — Кого ти повинна закатрупити?
— Це вже не твоя справа. У тебе є три дні. Потім мені треба буде виїхати звідси, але я мушу переконатися, що справу зроблено. — Дорогою до палацу вона сказала: — Сподіваюся, тобі вистачить здорового глузду нікому з цим не звірятись.
Я кивнула. Однак мені не давала спокою думка про її замовлення. Кого вона приїхала вбити? Яка ж я дурна, що привела її сюди! А що, як це Йоган? Він же ж казав, що й на нього полюють.
— Труді, — промовила я якомога мирнішим тоном, — заради нашої дружби скажи: кого ти повинна вбити.
— Боже, яка ти наївна! — Вона розсміялася. — У нас нема почуття дружби. У нас нема почуття любові. У нас нема ні батька, ні матері, ні чоловіка. Є тільки ми — сестри крові. Ми крижані королеви в королівстві зими з льодом замість серця. Інакше не виживемо, розумієш? Не виживемо в цьому задрипаному, повному лайна світі! Я бачу, ти добряче розм’якла, поки ховалася від нас. Пора отямитися. Оце замовлення, яке я тобі вручила, водночас і останнє попередження. Не виконаєш — хтось отримає замовлення на тебе. Дай Боже, щоб не я. Але... — Вона зупинилася і показала рукою на небо, що червоніло в променях заходу: — Яка краса! Чи не правда? — Потім обернулася до мене, поклала мені руку на плече й сказала: — Я ще не отримала свого замовлення. Мені сказано було приїхати сюди й знайти тебе. Моє замовлення прибуде до мене завтра на одному з кораблів.
— Що? Ще одна наша сестра? Тут що — з’їзд сестер крові планується?
Вона розсміялася.
— Це не обов’язково сестра. Можуть передати будь-ким. Це ж лист, з якого непосвячений не розбере нічого.
Отже, ще є трохи часу. На що? Невідомо. Бодай на те, щоб усе обдумати. Вона підвела мене до дерев’яної лави, збоку височів великий вазонок у формі русалки, з якого визирали барвисті хризантеми. Труді простягла руку й виловила з квітів пляшку вина.
— Як бачиш, я подбала, щоб ми могли люб’язно поговорити.
Ми вмостилися на лаві, вона розкоркувала вино і, надпивши першою, з іронічною посмішкою простягнула пляшку мені. Я випила. Мені нічого не залишалося, як тільки тягнути час і якомога більше чогось довідатися.
— Отже, ти отримаєш замовлення невідомо від кого, невідомо коли й невідомо де?
— Чого ти так доскіпливо розпитуєш? — насторожилася вона.
— Просто хочу довідатися, як це буде відбуватися зі мною. Яким чином я буду отримувати замовлення.
Вона перехилила пляшку й поглянула в небо. Там уже висіялися перші зорі. Труді всміхнулася до мене:
— Я знаю, ти хитра бестія, але тут нема таємниці. У дворі бернардинського монастиря біля криниці я повинна отримати записку. Рівно о третій пополудні. Якщо матимеш таке непереборне бажання, можеш збоку поспостерігати. Але самої записки я тобі не покажу. Домовилися?
— Гаразд. Хоча це несправедливо, бо ти знаєш моє замовлення, а я твого не знатиму.
— Не переймайся. Наступного дня ти про все довідаєшся, — вона голосно засміялася. А потім запитала: — Які в тебе стосунки з Йоганом?
Дуже доречне запитання, подумалося мені. Я саме розмірковувала, яким чином з Йоганом поспілкуватися, щоб у Труді не виникло підозр, і, власне, роль його коханки дуже добре пасувала, бо я могла тоді усамітнитися з ним, а тут вона сама й підвела розмову до цього.
— У нас кохання, — сказала я твердо. — Можливо, поберемось.
— Гм... Дивні в тебе смаки. Він, звичайно, симпатичний, але не такий молодий, як Ульріх.
— У Ґданську, пригадую, ти казала, що такими, як Ульріх, можна милуватися, але не жити з ними.
— Це було до того, як я з ним поспілкувалася. Він такий ніжний, уважний, від нього так п’янко пахне... Зрештою, і Франц симпатичний. Та який же й дотепний! А Ульріх — поет! Вперше в житті я спілкувалася з поетом.
— Він тобі й вірші читав?
— Аякже! Я була неймовірно розчулена... — Зненацька її щось насторожило. — Стривай, ти кажеш, що ви з Йоганом пара, але, як я зрозуміла, ти не живеш з ним. З ким ти живеш?
Тут вона загнала мене на слизьке.
— Це не так. Я живу з ним. Але під час облоги я зосталася в місті, а він тут. Я ж працювала в шпиталі, опікувалася пораненими.
— Ага, то он звідки ти знаєш того хірурга. Ви разом з ним працювали?
Коло повільно звужувалося, але я не здавалася.
— Чому з ним? Там було кілька медиків.
— Він для тебе дорогий?
— Для мене особисто ні. Але для багатьох — так.
— Він симпатичний?
Я не розуміла, до чого вона хилить. Може, хоче вивідати, чи маю я до нього почуття?
— Ні, — сказала я, — він такого віку, як і Йоган, і кульгає на ногу.
— Шкода. А то я б задля нашої дружби, ха-ха, могла б тобі допомогти. Але ти й без мене даси раду.
— Дам. Можеш не сумніватися.
Вечір м’яко лягав на сад, птахи замовкали, в повітрі стали пурхати нетлі. Труді випростала ноги й відкинулась на спинку. Там, у Ґданську, вона пила мало, а тут вирішила розслабитися і отримати якнайбільше задоволення.
— Ага! Ось ви де! — З сутінків вигулькнули Франц і Ульріх. — Як оригінально — ми теж з пляшкою вина.
Вони сіли по обидва боки від нас. Обоє були підхмелені й розсміяні. Я подумала, що це найкраща нагода зникнути й підвелася, Труді спробувала піти за мною, але хлопці її стримали й вмить забалакали. Я застала Йогана в його кабінеті, він щось писав за столом, на якому височіли стоси книжок.
— Йогане, — сказала я, — ти будеш неабияк здивований, бо ти не знаєш всього про мене. Але повинен знати.
Він підвів голову й здивовано запитав:
— Цікаво, що ж я таке повинен знати, чого ще не знаю?
— Ти не знаєш, що я виховувалася в монастирі ордену Сестер святої крові у Шварцвальді, — випалила я одним духом.
Він враз пополотнів.
— Не може бути! Ти одна із тих убивць? І ти ніколи себе переді мною не видала?
Авжеж, він чув про цей орден.
— Ні, бо я втекла й порвала з ними. Я лише один день була вбивцею. І більше ніколи. Зате я винесла з монастиря знання мов і володіння шпагою. Потім я переодяглася за хлопця, поміняла ім’я... Отак я опинилася в Падуї, в Кенігсберзі й познайомилася з тобою. Я тікала від них майже десять років. Але нарешті це сталося. Вони мене вистежили й вручили замовлення.