— Ти хочеш сказати... ти хочеш сказати, що це — Анрієта?
— Ні, це Гертруда.
— Шляк! І ти привела її до мене?
— Я знала її зовсім іншою — звичайною хатньою гускою. Вона гостила у мене в Ґданську. Розкрилася вона щойно. В тебе в саду. Зараз вона в оточенні Ульріха й Франца.
— Он що! — Він потер чоло. — Яке ж у тебе замовлення?
— Мартин Айрер.
— О господи! А яке в неї?
— Ще невідомо. Його їй вручать завтра.
Він замислився.
— Хтозна, чи не мене замовлено. Що ж до Лукаша-Мартина, то тут легше, — він усміхнувся до мене. — Убивцю ми знаємо.
— Вона хоче, щоб я її завтра познайомила з аптекарем. Я приховала від неї мої симпатії і збрехала, що я твоя коханка. То ти вже мене не видай.
Він засміявся.
— Тоді тобі доведеться заночувати в моєму покої.
— Власне, я про це теж подумала. Вона отримає замовлення рівно о третій пополудні біля криниці в дворі бернардинів. І дозволила мені поспостерігати за цим. Як би це його перехопити?
— Рівно о третій... — повторив він і замислився, хвильку роздумував, а тоді пожвавився: — Так, це можливо. А чи сказала вона тобі, якими гаслами при цьому обмінюються посланець і сестра крові?
— Ні, не сказала. Можливо, це звичайні гасла: «Sanguinis sorores! — Rursus in unum!»
— Ні-ні... є інше...
Він встав з крісла, підійшов до шафи й вийняв книжку в червоній обкладинці.
— «Історія ордену Сестер святої крові», — пояснив він.
— Що? — здивувалася я. — Хтось написав історію?
— Авжеж. Ordo Sororum Sancti Sanguinis існує вже кілька сторіч, а точніше з 1187 року, коли араби відбили в хрестоносців Єрусалим. Черниці християнського монастиря вивезли з Єрусалиму «святу кров» — просяклу кров’ю сукню Діви Марії. Спочатку вони осіли в Італії, але потім перебралися до Шварцвальду.
— Я знаю про це. І пригадую ту сукню, — кивнула я. — Вона лежала у скляному саркофазі в нашому храмі. Раз на рік саркофаг відчиняли, і нам було дозволено поцілувати її поділ. Така звичайна полотняна сукня з вибляклим вишиттям.
— Мабуть, ти не знаєш, що від часу свого заснування орден здійснив тисячі вбивств у всьому світі. Щоправда, довести, яке саме вбивство вчинила сестра крові, неможливо. Ця книжка — сумлінне дослідження цих убивств і спроба розкрити очі на орден. Сестри полюють за нею і знищують як саму книжку, так і того, хто її має. Можливо, цей екземпляр останній.
— І хто її написав?
— Автор... — він зробив паузу й подивився на мене з усмішкою. — Франсіско Гомес де Кеведо. Ти мусила його знати, бо він пише, що викладав у вас. Орден, довідавшись про написання такої книжки, добився його ув’язнення. Завершував книжку він уже в тюрмі, а вийшла вона після його смерті... яка скидалася на цілком природну.
Я слухала з подивом. Не маючи контактів з орденом, я нічого не чула про ту книжку. Цікаво, котра з сестер убила Кеведо?
— Тут описано всі засоби вбивць, — продовжив Йоган. — Їх десятки. Кожна сестра має свій стиль нападу, відмінний від інших. Не було в одному поколінні двох однакових способів убивства. Таким чином очільники ордену могли отримувати докази того, що жертва загинула саме від руки сестри, якій замовили її, а не, скажімо, за збігом обставин убита на дуелі чи померла від скруту кишок. Тому, якщо мова про тебе, ми бачимо впродовж віків цілу плеяду сестер, які пробивають рот мечем, а згодом шпагою, яка з’явилася пізніше.
— А є там голка? Убивства отруєною голкою?
— Авжеж, є. Ось глянь — це зображення сестри Конкордії з 1223 року. Вона перша опанувала цю манеру.
— У неї таке ж волосся, як у Гертруди, — здивувалася я.
— Маєш рацію. Якщо подивишся на фехтувальниць, то помітиш, що в них усіх твоя зачіска й твоя барва волосся. Вони саме таким чином підбирали сестер. А що — Гертруда вбиває голкою?
— Так. А от Анрієта — довгою шпилькою.
Він погортав книжку й зупинився на сторінці, де було зображено трьох жінок. Двох оголених і одну зодягнену. Голі жінки на передньому плані сиділи в ванні. Одна тримала другу за пиптик правого перса. На задньому плані третя жінка щось шила.
— Та, що праворуч, — пояснив Йоган, — фаворитка короля Генріха Четвертого Ґабрієль д’Естре, ліворуч — Маргарита де Валуа. Власне вона тримає пальцями пиптик перса Ґабрієль. Жінка на задньому плані шиє похоронну сукню. Ця жінка — сестра крові. За кілька днів до шлюбу з королем Ґабрієль помре. Її вухо буде пробите отруєною голкою. Після цього король одружиться з Маргаритою. Ось що тут написано: «Сестри отримують замовлення або від сестер, або від невідомого їм посланця, при цьому обмінюючись таємними знаками й гаслами, які відрізняються від звичних гасел і знаків під час привітань. Такі гасла діють лише певний час, пізніше їх змінюють і тримають у таємниці».
— Тоді у нас вся надія на Анрієту. Вона мусить знати ці гасла.
— Будь обережною. Можливо, Анрієта нас воловодить. І не «Біблія диявола» її мета.
— Але... — я завагалась, — навіть якщо ми довідаємося гасла, то яким чином перехопимо замовлення, якщо зустріч відбудеться в означений час?
— Не переживай. Здається, я знаю, як це зробити. Завтра зранку зустрінься з Анрієтою. А я перебалакаю з Францом та Ульріхом. Вони, як-не-як, по нашому боці. О другій я тебе з Анрієтою чекатиму в шинку «Під трьома гаками». Підготуй записку з замовленням, впиши туди вигадане ім’я. Нехай потім шукає.
Знизу долинули голоси. То повернулися з гульок хлопці з Гертрудою. Йоган швиденько сховав книжку, налив у келихи вино й вдав, ніби мило бесідуємо. В двері постукали, і вся трійця ввалилася до кабінету. Труді тримала Ульріха під руку й захмеліло реготала, вішаючись на нього. На шиї у неї виднілися червоні сліди від поцілунків з засмоктом. Цікаво, хто це її так виціловував. Невже обоє?
— Можна я їх розведу по покоях? — запитав Франц цілком тверезим голосом.
— Давно пора, — погодився Йоган.
Франц, не церемонячись, потягнув їх геть. Йоган кивнув на свій покій:
— Іди лягай. Я тут на канапі. В шафі є чисті сорочки.
Я поцілувала його в щоку й сказала:
— Завтра важливий день. Не забудь нас раніше розбудити.
Розділ 19
Юліана: Посланець ордену.
Кінець жовтня 1648 року
Вранці ми зустрілися за сніданком у вітальні. Труді виглядала як випрана кішка — розчухрана й квола. Вино далося взнаки чи Ульріх? Він якраз випромінював море енергії і зиркав на мене з дивним усміхом. Як з’ясувалося, Йоган з хлопцями уже встиг принести з джерела свіжої води, а це означало, що вони встигли поспілкуватися і все про мене знають. Ну, й чудово.
Гертруда висловила бажання прогулятися містом, скласти їй компанію зголосилися Ульріх і Франц, хоча вона смикала й мене, але я обіцяла приєднатися до них пізніше. Бажано, щоб вони з неї очей не спускали. Гадаю, саме це й доручив їм Йоган.
— Сьогодні другий день, як я тут, — сказала вона, потягуючись і промовисто зиркаючи на мене, мовби натякаючи на те, що завтра останній день, коли я повинна вбити Лукаша.
Після сніданку Труді пішла причепуритися, я виманила Ульріха й Франца на двір і запитала:
— Йоган вам розповів усе? — Вони кивнули. — І про мене теж? — Вони знову кивнули. — Ну, тоді все просто.
— Ні, не просто, — насупився Франц. — Ми гадали, що ми друзі, а ти нам про себе нічого не розповіла.
— Я хотіла все це забути, як страшний сон. Але минуле мене наздогнало. А ви що — фліртуєте з Труді?
— Це Ульріх фліртує. Мені вона не цікава. Я мушу його стримувати.
— Навіщо? — здивувалася я. — Нехай фліртує. Нам потрібно мати її на оці.
— Отож і я кажу, — промовив Ульріх. — Флірт ще нікому не зашкодив, а може навіть користь принести.
— Якби ж то був тільки флірт! — сказав Франц. — А він же ж виціловується з нею, гладить перса, під сукню руки запускає. То це такий флірт?