Розділ 22
Рабин Меєр. Манускрипт.
Кінець жовтня 1648 року
На подвір’ї графського палацу прогулювалися Лукаш з Рутою та Айзеком.
— Ми вже вас зачекалися, — сказав Лукаш Йоганові, коли карета в’їхала в браму, — переживали, чи все вам вдалося. Може, потрібна яка допомога?
— Можливо. Зараз пересвідчимося.
— Як ви збираєтеся знищити манускрипт? — поцікавилася Анрієта. — Я чула, що його не бере ні вогонь, ні вода, ані криця.
— Є й інший спосіб, — відповів Йоган. — Хлопці, винесіть книгу в сад і покладіть на траві. Мусимо все зробити швидко, заки Гертруда не повернулася.
Він вийняв з-за пазухи сторінки, вирвані з празької «Біблії диявола», і став їх гортати. Усі з тривогою стежили за ним. Нарешті Йоган став промовляти заклинання:
— Aglas... Aglanas... Agladena... imperibus es mentis... tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur...
Рута з заплющеними очима повторювала за ним ці дивовижні слова, які враз оживили книгу, вона почала стрясатися, пучнявіти, мовби її зсередини щось роздувало, з неї долинав жалісний стогін, але Йоган не переривав читання:
— Colloquavit iterinus sumptu aglu redde perris diabolus infernorum negromantium Salo... Pato... Belbuch... Iterbach... Salio... Azinium...
З-за муру, де стояв на варті Голем, пролунав важкий стогін. Видно, й на нього якимось чином впливали ці заклинання, але Йоган не звертав на це уваги, його цікавила лише книга. Ось по ній забігав блакитний вогник, він наче шукав порятунку, метаючись туди й сюди, за ним навздогін кинулися червоні вогники, оточили, спалахнули, затанцювали, але блакитний вогник підскочив догори і вже сяяв понад книгою, тим часом, як червоні вогники швидко згасли.
— Що це означає? — запитала Анрієта.
— Це означає, що я помилився, — відповів розчаровано Йоган. — Цих заклинань, мабуть, замало.
— Може, промовляти їх треба довше? — запитала Рута.
— Стривайте, — втрутився Айзек, — нам уже одного разу допоміг рабин Меєр. Пригадуєте, коли нам вдалося врятували пана аптекаря? А що як я метнуся до нього та привезу сюди? Він розуміється на таємницях магії як мало хто. Одна голова, пане Йогане, добра, а дві краще.
— Що ж... у нас і так виходу нема. Я, звісно, продовжу читати заклинання, але якщо вам, Айзеку, вдасться привезти вашого мудреця, то будемо всі тільки вдячні.
— Ми поїдемо з ним, — зголосилися Франц з Ульріхом і, сівши до карети, погнали вдолину битим шляхом, що вів на єврейську дільницю.
Айзек добре знав, де любить зупинятися рабин Меєр, коли прибуває до Львова. Заки тривала облога, він ховався у місті, а тепер знову поселився у своїх друзів, де щовечора частував їх глибокими роздумами та притчами. Цього разу хата була знову вщерть забита слухачами, які побожно ловили кожне слово. Перед тим, либонь, рабин завершив оповідати сумну історію, бо жінки власне витирали очі. Рабин надпив води і продовжив:
— А оце що зі мною трапилося минулого місяця. Чоловік однієї убогої жінки був кушніром у Жовкві і ходив по селах направляти кожухи. Зазвичай повертався додому в п’ятницю увечері і щойно тоді лише приносив сякий-такий заробіток. Але вже було пізно, аби щось купити. Дружина мала мідну миску, яку заставляла щоп’ятниці зранку у сусідки, щоб мати змогу відсвяткувати суботу, а в неділю її викупляла. Сусідка вважала це за добродійність і завжди охоче погоджувалася на такі маніпуляції. Але небавом сусідка померла. Бідна жінка соромилася звернутися з тим самим до іншої, думаючи собі: може, мені Пан Бог і без миски допоможе. Чекала в четвер цілий день, але нічого не сталося. Коли ніч запала, взяла миску і вийшла, плачучи, на вулицю. Йшла-йшла і думала, до кого б то удатися по позику. Нараз зустріла незнайомця, який, вочевидь, повертався з вечірньої молитви. Він запитав, куди несе миску. Жінка відповіла: «Хочу позичити чотири золотих, щоб могти відсвяткувати суботу, бо чоловік мій повертається лише завтра ввечері». Тут і розповіла вона йому, що вже тривалий час так робить. Незнайомець сказав: «Я вам позичу і без миски ці гроші, будете мати їх з тижня на тиждень, а коли чоловік часом більше заробить, то мені віддасте». Жінка дуже втішилася, прийняла позику і справила суботу, як Пан Бог наказав. У п’ятницю ввечері, запалюючи суботні свічки, благословляла благодійника: «Най би йому таке світло присвічувало в раю». А ївши рибу, вимовила: «Най би йому так в раю добре було, як мені добре риба смакує». І так повсякчас його благословляла.
За кілька років та убога жінка померла. Потім помер і її благодійник. Коли його несли на цвинтар, вибігли погані ангели зустрічати його душу і хотіли дошкуляти їй, як то зазвичай вони люблять робити: один щипає, другий штурхає, третій докучає і дражнить, але раптом з’явилася та жінка і закрила його собою, захищаючи. Ті з померлих, що вже відпокутували дванадцять місяців за свої гріхи, мають великий авторитет і значення на тому світі. Отже, та покійна жінка врятувала його також від «тортур могили», яких кожен смертний мусить зазнати.
А той благодійник за життя був вірителем у шинкаря. Перед смертю він сказав дружині, що йому ще належить у шинкаря певна сума. А був він дуже богобоязливий і добродійний, завжди, коли шинкар відмовляв убогому в милостині, він давав і записував на власний рахунок. Але залишив дуже убогу дружину. Та коли вдова пішла до шинкаря і попрохала виплатити решту грошей її чоловіка, той розлютився і крикнув: «Хай його чорт візьме! Мало що мене грабував за життя, то й тепер ще грошей вимагає!» І не дав. Удова негайно побігла на цвинтар, сіла біля могили і все розповіла чоловікові. Уночі померлий приснився шинкареві і покликав його до суду перед найвищим Суддею. Той розплакався: «Дай мені спокій, я віддам дружині гроші і ще додам, скільки хочеш, тільки відступися від мене». Але покійник не заспокоївся, а продовжував вимагати, щоб той з’явився перед найвищим Суддею. Розбудив переляканий шинкар цілий дім, всі дуже перелякалися, але коли надійшов ранок, то всі якось заспокоїлися, мовби забули і мовчали. Але наступної ночі повторилося те саме, як і на третю ніч. Врешті шинкар поїхав до мене прохати ради. Я йому сказав: «Якщо покійник з’явиться ще раз, скажи йому, що він мусить поступитися перед живим, бо для живих суд лише на цьому світі».
Наступної ночі покійник знову до нього прийшов. Шинкар повторив мої слова. А я вдень на чолі десяти побожних і вчених людей виїхав до Жовкви, пішов на цвинтар, вислухав скарги померлого, якому головно йшлося про образу, якої зазнав від шинкаря і яка йому на тамтому світі спокою не давала. Я розсудив, що шинкар повинен і надалі виплачувати вдові платню, яку отримував її чоловік, а пізніше повинен займатися долею його дітей. Померлий заспокоївся, а я поцікавився у нього: «Яким чином ти, ледве кілька тижнів перебуваючи на тамтому світі, міг удостоїтися такої милості і впливу, що можеш живого покликати до суду». Померлий відповів: «Я знав за життя одну убогу жінку, яка все життя мусила на суботу заставляти мідну миску. Коли не мала в кого миски заставити, чекала Божої допомоги, а я був тим, який позбавив її клопоту і позичив грошей без застави. За це я не зазнав „тортур могили“, не побачив навіть пекла, тільки відразу мене пустили у брами Раю. Завдяки цій милості я міг також покликати до суду боржника, який пам’ять мою лаяв».
Меєр закінчив, схвальний гомін прокотився хатою. Айзек проштовхався до рабина: «Я доктор... я доктор... до пана доктора за консультацією...». Усі його пропускали, бо знали, що рабин лікує і навіть оперує. Айзек нахилився до його вуха і швидко зашепотів так, аби ніхто не чув. Рабин, вочевидь, зацікавився, швидко підвівся і звелів подати йому його скриньку. Айзек її підхопив і під розчаровані погляди присутніх повів до карети. Дорогою рабин детально розпитав Франца й Ульріха все, що їм відомо про «Біблію диявола», і хитав здивовано головою. Потім попрохав назвати йому достеменну годину, коли рукопис було викрадено.