Манускрипт все ще лежав на траві, цілий і неушкоджений. Рабинові підсунули крісло, він відчинив скриньку і став перебирати книжки, якими вона була напхана. Виймав їх, одну за другою, розгортав, гмикав, клав на місце і шукав далі. Сім пар очей уважно стежили за його нервовими рухами. Видно було, що рабин квапиться і через це ще дужче нервує.
— Нас підпирає час, — пояснив він. — Як мені розповіли ваші хлопці, минуло дві години, відколи рукопис було викрадено. Ще трохи, і він сам може повернутися на місце.
— Звідки вам про це відомо? — здивувався Йоган.
— Це не мені, це відомо Кабалі.
Врешті він знайшов, що шукав, відкрив на потрібній сторінці і заторохтів так швидко, що слів було геть не розібрати, при цьому він кашляв, гаркав, хрипів і тупав ногою, стрясаючись усім тілом. За кілька хвилин такого читання вогники знову затанцювали на книзі, блакитний заметався в різні боки, а червоні вогники його доганяли і брали в кільце, аж поки таки не придушили, і незабаром усю книгу охопило велике тріскуне полум’я. Здавалося, що горить хвоя. Щось при цьому вищало й скавуліло, стогнало й сичало, а рабин усе читав і читав, аж поки від манускрипту не зосталася купка попелу. Тоді рабин безсило звісив руки, книжка випала на траву, а сам він ледь не звалився з крісла. Айзек подав йому води. Всі зачудовано дивилися на те місце, де перед тим лежав манускрипт.
— Ну, все, — промовив Йоган. — Ваше завдання, Анрієто, виконане. Можете відзвітувати. Я пропоную вам сісти в карету разом з рабином Меєром, поки не з’явилася Гертруда.
Несподівано пролунав гучний гуркіт за брамою. Всі кинулися туди — Голем розсипався на малі друзки.
— От халепа, — зітхнув Йоган. — Те, що знищило книгу, знищило і його. Але... не все ще втрачено.
Він наблизився до купи глини й з розколотої голови добув клаптик паперу з магічним словом, дбайливо обтрусив його й хотів сховати, коли несподівано втрутився рабин Меєр.
— Е-е, вибачайте, але це не ваше, а наше, — і простягнув руку.
Йоган зітхнув і слухняно віддав папірець. Рабин його з задоволеною усмішкою приклав до чола, потім до вуст і сховав до кишені.
Розділ 23
Юліана: Крапля крові.
Кінець жовтня 1648 року
— Гертруда, здається, збиралася завтра виїхати, — промовив Йоган, коли ми йшли до палацу.
— Не зовсім так, — сказала я, — вона ще мусить переконатися, що я вбила аптекаря.
— Гм... Треба щось вигадати. Принаймні нам відомо, що Гертруда виконує замовлення імператора й водночас ордену. А до речі, ти мені так і не відповіла, яке ім’я написала в записці.
— Я написала ім’я того, хто замовив убивство Лукаша: Мартина Ґрозваєра.
Я розповіла, як вдалося це з’ясувати. Йоган поглянув на мене з подивом:
— І ти все це тримала від мене в секреті?
— А ти ні? Ти коли мені розповів про свою хитрість з годинниками?
— Я боявся, щоб ти себе не видала.
— Добре, ми квити, — усміхнулася я.
Франц і Ульріх набурмосилися:
— Та ти ж і від нас тримала в секреті! А дарма — ми могли б допомогти.
— Як бачите, я сама дала раду.
— А далі що? — запитав Франц. — Як ти без нас даси раду з Труді? Ти ж повинна виконати завдання. Чи, може, театралізуєш вбивство аптекаря?
— Стривай, — втрутився Ульріх. — Якщо замовник загине, в чому ми скоро переконаємося, то замовлення втрачає сенс?
— Можливо, — погодилася я. — Але яким чином про це повідомити Труді? Не можу ж я признатися, що ми її обдурили, що вбила вона не того. Інакше знову Йоган опиниться в небезпеці.
В палаці нас уже чекав стіл з вечерею. Я думала про Труді, де вона волочиться — все ще вистежує бургомістра? Але не встигли ми й першого келиха підняти, як почулося форкання коней — на подвір’я в’їхала карета, з неї вийшла наша Труді й повагом рушила до палацу.
— Що за сморід там, у саду? — запитала вона з порогу. — У вас щось горіло?
— Горіла сосна, палала! — заспівав Франц. — Де це ви пропадали? Тут Ульріх без вас не хотів і ложку до рук узяти.
Ульріх підвівся і приставив вільне крісло для Труді. Вона щось запідозрила, щось у загальному настрої присутніх її дивувало й насторожувало: чого раптом усі такі веселі? Їй випало сісти навпроти мене, і вона не забарилася знову натякнути на мою місію:
— Ах, завтра третій день мого перебування у Львові. Юліано, ти пам’ятаєш про це? Я збираюся завтра покинути вас. Пополудні відпливає іспанський корабель.
— Це той, на якому попливе Інквізитор? — запитав Йоган.
— Саме так.
— Шкода, що ви нас так швидко покидаєте, — промовив Ульріх. — Ваше товариство скрасило наше гостювання в цьому палаці.
Хтось мене під столом штурхнув, я глянула на Труді, вона зробила знак очима, щоб вийти в сад. Вечеря якраз закінчувалася. В саду було свіжо, з землі піднімався сизий туман, запах згорілої книги був ледве вловимий.
— І що ти собі гадаєш? — запитала Труді. — Завтра останній день. Я не збираюся заради тебе стирчати тут довше.
— Хіба тобі Ульріх уже розподобався?
— Ні, але мені пора додому. Бери приклад з мене. Я сьогодні отримала завдання і сьогодні ж його виконала. Щодо Ульріха нам не можна надовго розслаблятися і втрачати пильність. Ти пам’ятаєш, як нас учили: «Крижані серця! Крижана кров! Крижаний погляд!» — за кожною фразою вона вдаряла себе п’ястуком у груди. Звісно, я пам’ятала ці гасла, але вони не зачіпали в мені жодних почуттів і людського тепла.
— Вітаю тебе з виконанням замовлення, — промовила я, підлаштовуючись під її патетику. — І як пішло?
— Як завжди: просто.
— І хто це був?
— Уранці довідаєшся. Тобі що — помогти?
— Ні, я дам раду.
Вона уважно подивилася мені в очі.
— Ти щось приховуєш. Не намагайся мені крутити голову, — вона взяла мене за плечі й струснула. — Я відповідаю за тебе.
Я відчула, як щось підступає до горла, в грудях заболіло, я відвернулася від неї і кашлянула, темні бризки вилетіли з вуст і впали на траву. Труді з подивом нагнулася, мазнула пальцем по траві й піднесла до очей, потім з жахом промовила:
— Це кров!
Я кашлянула ще раз, у роті було солоно, а голова крутилася. Вона вийняла хустинку й обтерла мені вуста. На хустинці з’явилися темні плями.
— Ти хвора? Бідолаха! Не переживай. Я виконаю завдання замість тебе й заберу тебе з собою. Вибач, що я була з тобою така нетактовна. Я поможу тобі.
— Труді... — пролопотіла я. — Не треба його вбивати. Не треба... я тобі не сказала... а це моє кохання... невдале... не взаємне... Точніше не так... він мене покохав першим, але я не могла тоді... У мене була на першому місці помста за мою бідну сестру. А після цього я змушена була тікати. Тепер повернулася в ніщо. У нього є Рута.
Гертруда роззявила рота й дивилася на мене, не кліпаючи.
— О, Санта Марія! — врешті промовила вона. — Ну, ти й влипла, голубонько! Ну, ти й влипла! Та ще й мене під монастир підвела. Не вб’єш ти — вб’є хтось інший. Замовник не відступить.
Вона взяла мене під руку і повела до лави, на якій ми сиділи вчора, і знову добула з квітника пляшку вина. На цю хвилю мені прояснилося, яким чином донести Труді частину правди.
— Я знаю замовника, — промовила я, ковтнувши вина, аби позбутися солоного присмаку. — Його нам з Лукашем видав купець, через якого він найняв сестру крові. Себто мене. Сьогодні він намагався цього купця позбутися, як небажаного свідка, але не вдалося — той вижив і, здогадавшись, хто влаштував пастку, видав його. Так що завтра я з ним покінчу.
— І хто це?
— Яка різниця? — Назвати Ґрозваєра я не могла, це було б надто підозріло.
— А де гарантія, що все так, як сказав купець?
— Труді, він це засвідчив у присутності чотирьох людей. Купець залишився живий, в нього лише ноги зламані. Лукаш йому їх вправив. Якщо забажаєш, можемо його провідати, й він повторить тобі те, що сказав нам. Його звати Юліус Цінґлер...