— А як же ж орден Сестер крові?
— Гадаю, вона про нього просто забуде, як і про багато чого іншого. У неї тепер починається нове життя.
— Вона, може, й забуде, — сказала я, — але орден про нас не забуде.
Труді незабаром з’явилася усміхнена й радісна.
— Ульріху, — проворкотіла вона, — ти залишив мене непристойно голу. Ти навмисне це зробив? У-у, збитошник, — вона пригорнулася до нього. — Обіцяй, що більше не будеш мене покидати напризволяще. І знову ви всі витріщаєтеся на мене, як кізяк на корову... О господи, що це мені з язика злітає. Він у мене некерований, як котячий хвіст. Тьху...
Вона хляпнула в крісло, обвела поглядом стіл з їжею і скривилася.
— А нема у вас шматка телятини? Свіжої?
— Себто сирої? — перепитав Йоган.
— Звісно, що сирої, щур вам у печінку... О-ой, здається, я все ще п’яна... Тільки хай її не крають.
Йоган передав її прохання слузі, і за хвилю шматок телятини з’явився на тарілці. Ми всі уважно стежили за тим, як вона узяла його в обидві руки й з насолодою вгризлася в нього своїми гострими зубчиками. Кров скрапувала з її вуст на тарілку, вона її сьорбала, облизувала пальці й прицмокувала.
— Коли ви отак дивитеся на мене, як я їм, мені хочеться вас покусати! — сказала вона і залилася гучним реготом, скалячи червоні від крові зуби. — У мене в голові суцільна капуста з огірками. Все, що я ще пригадую, це мій корабель. Але я ж не сама повинна плисти?
— Ні, зозулько, — промовив Ульріх, — ми попливемо усі разом. Великою дружньою родиною.
Труді старанно облизала пальці від крові, витерла вуста серветкою, запила вином і сказала:
— Уночі мені снилося, що я упіймала голуба, прокусила йому шию і висмоктала так, що він перетворився на шматочку. Що віщує такий сон? — вона обвела нас поглядом. — Ніхто не знає? Дивний сон. Ніколи мені раніше нічого подібного не снилося. І ніколи я не прагнула сирого м’яса.
Мені їсти не хотілося, я напилася чаю з молоком.
Повернувся з міста слуга, якого Йоган посилав за яриною, і повідомив, що в місті переполох — одразу три вбивства. Вбито пройдисвіта, який проник до шпиталю і зарізав купця Юліуса, його впізнав брамник. А ще вбито самого пана бургомістра, у його вусі знайшли отруєну голку. Я стежила за реакцією Труді, вона мала задоволену міну.
— Старого козла убили, подумаєш, — засміялася вона. — Туди йому й дорога.
Ми перезирнулися. Ульріх сидів радісний і веселий, мабуть, сподіваючись, що вона й про свого чоловіка не пам’ятатиме. Хоча про корабель згадала.
— Ну, — промовив Йоган. — Пора нам у дорогу. Пакуйтеся, хто ще не спакований. Ти з нами? — звернувся до мене.
— Я з вами, але тільки до Іспанії. Висадите мене в Ля-Коруньї.
— E, — здивувалася Труді. — Чому мені ніхто не скаже, куди ми пливем? Жаба вам у пельку... Ой... знову я...
— Люба моя, — пригорнув її Ульріх, — покладися на мене. Ми вибрали корабель, який нас повезе до Раю.
Труді схилила голову йому на плече і задоволено зітхнула. Години за дві ми всі разом трюхикали в кареті до міста. Корабель уже чекав, морці вантажили на нього харчові запаси. Я вирішила попрощатися з Анрієтою. Застала її саму, Каспер займався своєю звичною справою. Я розповіла їй, що сталося з Труді і що вона висловила бажання плисти з Ульріхом.
— Цікаві у нас пари зав’язалися, — засміялася Анрієта. — Справжній тобі паноптикум. А тебе куди доля несе?
— У світ за очі.
— Ти знову будеш ховатися від наших? Вони однаково тебе рано чи пізно вистежать.
— Сподіваюся, ти мене не видаси їм?
— Якщо не будеш листуватися зі мною, не видам, — вона зі смутком усміхнулася. — Ти ж знаєш, що буває з тими, хто щось від ордену приховує. Тому менше знаєш — міцніше спиш.
— Гаразд. Писати тобі не буду.
Ми обнялися і навіть просльозилися. Потім я завітала до аптеки. Рута товкла зілля в ступі і наспівувала. Лукаш чаклував над настоянками.
— Я їду, — промовила я, і голос мій затремтів.
— Чому? — сполошився він. — Ти тут нам потрібна. В шпиталі.
— Юліано, як же ми без тебе? — цілком щиро озвалася Рута.
— Мій шпиталь на кораблях і війнах. Я не створена для мирного життя.
— Ти чула, що вбито бургомістра?
— Звісно. Чорний прапор на ратуші не можна не помітити.
— Цікаво, хто його вбив.
— Я чула, що він мав чимало ворогів.
— Так, але... цей дивний спосіб... отруєна голка у вусі... десь я вже про таке читав.
— Що тут дивуватися? Методи вбивств постійно удосконалюються. Чого вартувала майстерність родини Медичі!
— Ну, так... Ти така бліда... тобі нічого не дошкуляє?
Я б сказала, що мені дошкуляє, але стрималася.
— Ні, нічого, — я намагалася усміхатися. — Ми всі їдемо — Йоган і компанія.
— О, що ж ти відразу не сказала! На кораблі? Зачекай, ми з Рутою підемо з тобою.
Він заметушився, вдягаючи плащ і капелюх з пір’ям. Скидався на іспанського ґранда. Рута хутенько вимила руки й накинула делію. Ми вийшли з аптеки й попростували до порту. На Ринку люди жваво обговорювали вбивство бурґомістра. Я знову зі смутком прощалася з рідним містом та намагалася не зрадити себе. Ненавиджу, коли мене хтось шкодує. Ми проминули Краківську браму й перед нами розкинулася розкішна панорама кораблів і щогл. На причалі уже зібралася вся наша братія.
— Йогане! — вигукнув Лукаш. — Як то ви нічого не повідомили?
— Ех, все сталося спонтанно. Останні події змушують мене виїхати. Але я знав, що Юліана вас приведе. Тому дозвольте вас обняти.
Вони обнялися і хвилю стояли розгублені. Їм, звісно, прощатися не хотілося. Але іншого виходу не було. Труді не втрималася:
— А чому мене ніхто не знайомить з таким цікавим паном?
— Та ми... — почав було Лукаш, але я його штурхнула під бік, і він замовк, здивовано зиркнувши на мене, а відтак промовив: — Мартин Айрер, аптекар.
— О-о! Аптекар! А можна і я вас обніму і поцілую?
Вона вже було рушила до Лукаша, але Ульріх її смикнув назад.
— Та що таке? — обурилася вона. — Я ж тільки поцілувати, а не... О господи... Ну, ні, то ні. А нема у вас іспанської мушки?
Ульріх її знову смикнув за руку й щось зашепотів, Труді розслабилася і збайдужіла.
— І куди ви їдете? — поцікавився Лукаш.
— Америка, голі баби! — відповів за Йогана Франц.
— Ямайка, — уточнив Йоган.
— А ти, Юліано?
— Ні, вона до Іспанії, — відповів за мене Йоган. — Там її козаки, з якими вона вже орала моря та океани, дають жару.
— Чесно кажучи, я вам заздрю. Душа моя теж рветься в бій. Ямайка... — Він зітхнув і похитав головою.
— Лукаше, — промовила я тихо, — їдьте з нами...
Від автора
Працюючи над романом, я натрапив на чимало дурниць, які мандрували від одних несумлінних істориків до інших, а потім проникали в історичні романи. Задля цікавості я проглянув і ряд тих романів, які описували ці події. Звісно, по діагоналі і лише те, що стосувалося облоги Львова. І там так само усі ті бздури посіли почесне місце. Найбільше нісенітниць виявилося в романі Павла Загребельного, який не ознайомився з першоджерелами — тодішніми хроніками, діаріушами та свідченнями очевидців. Він покладався на М. Костомарова, а той повними жменями сипав до своєї праці різні небилиці.
Саме лише твердження, що «козаки Богдана Хмельницького штурмували Львів», неправдиве. У цій фразі, яка живцем вихоплена з безлічі історичних статей і романів, криється фейк. Бо не козаки штурмували Львів, а повсталі селяни з татарами. Козаків на Львів гетьман не пускав. Козацький табір стояв оддалік, а на штурм ішли повстанці Максима Кривоноса та Петра Головацького. Некерована стихія повсталих селян скидалася на таку саму стихію повсталих рабів Спартака.
Українські селяни вбачали в містах зло. Вони ненавиділи міста. А надто панські маєтки, якими б вони красивими не були. Те саме повторилося і в революцію 1905 року, і пізніше, коли селяни йшли палити панів. Причому палили всіх підряд — і кровопивць, і тих, хто був до них справедливий. За селянами прийшли революційні росіяни і довершили руйнації. В результаті поміщицьких садиб збереглося у нас обмаль, а розкішні колекції живопису, порцеляни, книжок, посуду пропали.