Хмельницький чудово розумів, що чекатиме Львів, бачачи, як було руйновано інші міста, тому не брав Броди і не штурмував зі своїми козаками Львова. У нього був до цього міста сентимент. Жодна козацька гармата не вистрілила у бік міста, за винятком одного пострілу на оборонні вали, аби приспішити нараду в магістраті, який дебатував на тему, чи приймати умови гетьмана, чи ні.
Хто тільки не розписував, як українці Львова передають сигнали козакам, як змовляються з ними. Це було неправдою, бо якому русинові хотілося б, щоб повстанці до Львова увірвалися і розграбували все, на що око впаде? Вони ж не розбиралися б, чиє це добро. Все пішло б прахом. Українці сумлінно зібрали кошти на оборону Львова, а потім і на викуп для Хмельницького.
Львівські передмістя були підпалені самими львів’янами, щоб селяни не могли ховатися за будівлями і стріляти в оборонців на валах. І це в той час, як гетьман суворо заборонив руйнувати передмістя і був дуже здивований тим підпалом. Після того передміщани і справді стали шпигувати для повстанців задля помсти міщанам, і вчинили деякі диверсії на Високому замку, зокрема, намочили порох. Та коли туди увірвалися повстанці і татари, то не питали, хто їхній союзник, а рубали і брали в ясир.
Інша неправда, що лихі поляки начебто заманювали українців до криниці у дворі бернардинського монастиря і втинали їм голови, а трупи скидали в криницю. Ця фантазія літописця-байкаря Г. Граб’янки успішно перемандрувала й до праці Костомарова, а від нього і далі аж до деяких сучасних екскурсоводів. Ось як про це пишеться в романі П. Загребельного «Я, Богдан»:
«Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: „Глянь у бердиш, русине“. Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто».
І ніхто ж не вдарив себе ложкою по голові, щоб замислитися: а чи могло таке бути в обложеному місті, де вода на вагу золота після того, як селяни пошкодили водогінні рури?
Ще однією поширеною небилицею було твердження, що Хмельницький поставив перед львів’янами умову видати усіх євреїв. Жоден опис облоги сучасниками не містить нічого подібного. Але оцей міф про юдофоба Хмельницького ще живий.
Чи були погроми під час цього повстання? Були. Але знову ж таки: погроми завжди відбувалися у всіх країнах, де тільки брала гору стихія. В козацькому таборі було повно євреїв, які там вільно торгували, і їх ніхто не рухав, більшість із них прибули просто із Січі. Інші шукали порятунку і знайшли. Знаємо і значних козацьких старшин єврейського походження. Однак про це вишукувані української ксенофобії воліють не згадувати.
Перше, що повинно було б насторожити істориків, це загадка: чому гетьман не вимагав видати євреїв, пославши військо до Бродів чи до Замостя? Адже там теж було чимало єврейських утікачів. Але ж ні: він лише забажав, щоб бродівчани видали татар, яких тримали в полоні і які працювали в них на будові. А Замостя викупилося за яких двадцять тисяч золотих.
На перемовинах у козацькому таборі в Лисиничах Хмельницький зажадав 200 тисяч золотих викупу. То була велика сума, але в п’ять разів менша за ту, яку вручили Вишневецькому. Тоді й надумали хитрі міщани налякати євреїв вигаданою вимогою гетьмана.
Чесно кажучи, чимало з цього, що я написав, було й для мене раніше маловідомим, і тільки заглиблення в першоджерела відкрило зовсім іншу картину.
Для опису облоги Львова було використано тогочасні листи Самійла Кушевича, хроніки Андрія Чеховича, Бартоломея Зиморовича, Яна Томаша Юзефовича, діярія Якима Єрлича, дослідження Дениса Зубрицького, Стефана Томашівського, Михайла Грушевського, Людвіка Кубалі, Ігнація Ходиніцького, Александра Сас-Чоловського, Кароля Шайнохи та інших.
Юрій Винничук (нар. 1952 р.) — український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові. Автор книг «Житіє гаремноє», «Мальва Ланда», «Легенди Львова», «Весняні ігри в осінніх садах» («Книга року BBC-2005»), «Діви ночі», «Танґо смерті» («Книга року ВВС-2012»), «Аптекар», «Цензор снів» та багатьох інших.