– Ви повинні пам’ятати, мої любі донечки, що люди – по суті дуже милі, але водночас досить боязкі створіння. Вони бояться всього незвіданого. А якщо вони вважають, що їм загрожує небезпека, то й зовсім стають агресивними.
Дака спокійно дриґала ногами. Сільванія ж, навпаки, схвильовано вслухалася в кожне батьківське слово.
– Я не хочу вас лякати, – продовжував Міхай, узявши за руку Сільванію. – Я лише хочу попросити вас бути обачними. Ви не такі, як усі, і декому з людей це може не сподобатися. Ніколи не забувайте, хто ви, але тримайте язик за зубами. А тепер нумо співати!
І вони затягли улюблену трансільванську пісню, що навіювала спогади про батьківщину і змушувала плакати від туги за домівкою.
«Цікаво, мене пустять до школи з Карлом-Хайнцом?» – думала в цю мить Дака.
«Що мені завтра надягнути?» – ламала голову Сільванія.
«Сподіваюся, в Німеччині мої донечки виростуть справжніми вампірами… Або хоча б напіввампірами», – розмірковував Міхай.
«Сподіваюся, ніхто не почує, як Міхай, Дака і Сільванія співають, і не побачить, як вони літають», – хвилювалася Ельвіра, стоячи на терасі і прислухаючись до нічної тиші.
«Ото вже виведу вас на чисту воду!» – потирав руки Дірк ван Комбаст. Він теж стояв на ґанку і прислухався… точніше, підслуховував.
А хто тут нормальний?
У понеділок вранці, отримавши від мами всі напучення, Сільванія і Дака вирушили до школи. Дака брела тротуаром із таким виглядом, наче їй до ноги прикували труну.
– Дурне ходіння, – бурчала вона. – Втомна і безглузда нудьга! До школи можна було б долетіти лише за кілька секунд!
– Як сказала би зараз мама, дискусію закінчено, – повчально заявила Сільванія.
– Га-га, – похмуро буркнула Дака.
Напередодні Сільванія півночі очей не могла стулити, все думала, що надягнути цього особливого дня. Нарешті вибір пав на користь різнокольорового намиста, довгих прозорих рукавичок і улюбленої підперезаної шовковим шарфом блідо-рожевої сукні з нашитими ліловими й рожевими квітами. У ній Сільванія скидалася на юну принцесу, яка скніла в замку в очікуванні прекрасного принца.
Не спалося цієї ночі й Даці. Однак переймалася вона не гардеробом, а втечею в Бистрію. Від першої ж миті, щойно її нога ступила на німецьку землю, Дака зрозуміла: Біндбургу ніколи не стати її другою батьківщиною, тож повернення до Трансільванії – лише питання часу. У школу вона надягнула чорну міні-спідницю з поясом, усіяним заклепками, і яскраво-жовті гольфи. Якщо не знати, що Дака – напіввампір, її цілком можна було сплутати з дівчиною-панком, за якою через декілька хвилин заїде якийсь убраний у все шкіряне хлопець і відвезе її на пекельно-гучний рок-концерт. Але ані прекрасний лицар, ані вбраний у все шкіряне панк з’являтися не поспішали.
Тим часом дівчатка переступили кордон маленького королівства Польді. Відчувши наближення сестер, він підбіг до огорожі і гнівно задзявкав: «Караул! Небезпека!» Але ніхто не зрозумів його попереджень. Ні господиня, яка саме засаджувала улюблену клумбу, ні Дака, яка зухвало посміхнулась у його бік. Відірвавшись від землі, дівчинка на мить зависла в повітрі. Намагаючись зупинити сестру, Сільванія теж випадково злетіла, чим остаточно роздратувала Польді. До самого рогу пес проводжав сусідок божевільним гавкотом, а ті спокійнісінько опустилися на землю й пішли тротуаром з таким незворушним виглядом, ніби нічого й не сталося.
Поведінка Польді здивувала його господиню. І чому він втрачає самовладання від одного лише погляду на сусідських дівчаток? Враження вони справляли досить приємне – були виховані й милі, ну, хіба що бліді занадто. Фрау Газе похитала головою, протерла окуляри і, знову начепивши їх на ніс, продовжила займатися клумбою. «Схоже, такси на старість починають поводитися дивно», – подумала вона.
Сільванію ж обурила поведінка Даки: не встигла переступити поріг будинку, як одразу порушила правила. Проте сестра, здавалося, не усвідомлювала всього жаху від скоєного і тільки хихотіла: що може бути більш чудовим за коротенький ранковий політ? До того ж, якщо в цій Німеччині постійно доведеться кудись тягатися, то навіщо збивати собі ноги, коли можна пересуватися повітрям? І все ж залишок дороги Дака воліла вести себе пристойно і маминих правил більше не порушувала. Вона навіть не перебігала дорогу на червоне світло, а переходила разом із сестрою на зелене і в призначеному місці. Дорожній рух у Німеччині здався Даці надто відрегульованим: в Бистрії всі літали, як кому заманеться. «Яка ж нудна ця Німеччина!» – вирішила про себе Дака. Залишалося сподіватися, що в школі буде бодай трошки менше порядку.