Але, тільки-но переступивши поріг нового класу, Дака зрозуміла, що її очікуванням не судилося справдитися. Одягнені їхні нові однокласники були без особливої фантазії. Певна річ, зовсім не обов’язково було розпиндючуватися, як Сільванія, але невже немає на світі іншої одежі, крім джинсів і футболок? Здавалося, у хлопців геть відсутнє почуття стилю. Та й взагалі, усе в новому класі було якесь аж надто правильне. Дака з тугою озирнулася й тицьнула Сільванію в бік:
– Ну і як тобі? Як на мене, повний відстій.
– А мені подобається, – сказала Сільванія. Її завжди дратував безлад, що панував у їхній бистрійській школі.
Класна керівниця фрау Реннеберг встала у дівчаток за спинами. Вона, певна річ, не здогадувалась, що перед нею – напіввампіри. Для неї Дака і Сільванія були лише новими ученицями, яких украй важливо добре привітати. Тим паче, що ці близнята здавалися якимись особливими. І зовсім не через те, що не походили одна на одну – таке у близнюків буває. Фрау Реннеберг визнала, що вигляд обидві дівчинки мають досить втомлений, а їхня шкіра блідіша, ніж у інших дітей. Блідий і втомлений вигляд після вихідних – звісно, не рідкість, але ці двоє були бліді як смерть. Та й пахло від них не солодощами та квітами, як від інших дітей, а цвіллю і вогкістю старого склепу.
Ну що ж, учнів не обирають. Фрау Реннеберг обхопила Сільванію і Даку.
– Прошу тиші! – голосно сказала вона. – Це Дакарія і Сільванія Цепеш. Вони приїхали з Бистрії і тепер навчатимуться з вами в класі. Бистрія – це місто в Трансільванії.
– Ого! Трансільванія! Граф Дракула! Ви часом не вампіри? – заверещав хлопчисько в синьо-білій бейсболці.
Клас вибухнув реготом. Найбільше сміялися русява дівчинка в сірій шапочці і хлопчик у чорній толстовці, який сидів поруч із нею.
Сільванія здригнулася, а ось Даку вельми розважило все, що відбувається: нехай цей дотепник сміється досхочу. Якщо він і справді вважає їх із сестрою вампірами, вона залюбки покаже йому, наскільки він має рацію.
Фрау Реннеберг зітхнула. Вона добре знала цю компанію: якщо вони почнуть бешкетувати – їх уже не зупинити.
– Заспокойся, Бенні, – суворо сказала вона.
Щоб клас краще уявив батьківщину близнят Цепеш, фрау Реннеберг вирішила трохи розповісти про Трансільванію. Адже вона викладала географію та завжди була рада познайомити своїх учнів з якоюсь далекою країною. Тим паче, якщо серед її учнів опинялися ті, хто там мешкав. Вчителька зі стажем, фрау Реннеберг, вирішила не звертати уваги на Бенні і продовжила:
– Трансільванія знаходиться в Румунії і відома не тільки похмурими легендами. Через Трансільванію проходять Карпати – найбільше гірське пасмо Європи. Після Альп, ясна річ. Покриті лісами, румунські Карпати – найбільший лісистий регіон Європи. На їхній території водиться третина всіх великих диких тварин Європи.
Сільванія в цей час стурбовано смикала край сукні. Невже по ній видно, що вона вампір? Адже вона так сподівалася, що цього ніхто не помітить, і так старалася мати вигляд звичайної дівчини. Отже, чогось вона все-таки не врахувала. Або недоумок Бенні просто пожартував? У людському гуморі Сільванія поки нічого не тямила.
Даку, навпаки, мало цікавило, який вигляд вона має. Поки фрау Реннеберг розпиналася про дрімучі ліси Трансільванії, дівчина розглядала клас.
Товсті та худі, високі та не дуже – її нові однокласники мало відрізнялися від колишніх. І так само, як і в бистрійській школі, мало хто слухав пояснення вчительки.
Русявий хлопчик, що сидів за першою партою, розглядав Сільванію з такою цікавістю, ніби вона завітала не з Трансільванії, а з самого Місяця. Проте по-справжньому зацікавив Даку не він, а інший хлопчик. На відміну від русявого, той сидів на останньому ряду і похмуро дивився на всіх глибоко посадженими очима. «А ось це вже цікаво», – подумала, позираючи на нього, Дака.
Та сама думка майнула і в голові хлопчика з похмурим поглядом. У Лудо Шварцера – так його звали – був рідкісний дар: він умів передбачати майбутнє. Відтоді як до класу увійшли дві новенькі, у нього почалися дивні видіння. Спершу він побачив свого дідуся, який стояв перед двома квітками. Потім перед очима Лудо з’явилися кам’яні надгробки і величезна чорна тінь, що схилилася над неживим тілом однієї з близнючок (щоправда, він так і не зміг до пуття розгледіти, якої саме). А далі… Далі була темрява.
Поки Лудо був зайнятий своїми видіннями, а фрау Реннеберг – розповіддю про Трансільванію, Дака з дедалі більшою цікавістю розглядала клас. Незабаром її увагу привернула рука. Точніше, татуювання на цій руці. Дака не могла відвести від нього погляд. Ніколи ще вона не бачила таких граціозних монстрів і чудернацької павутини. Захват Даки не мав меж.