– Стійте! – вигукнула Гелена. Вона досі не могла звикнути до думки, що тепер у неї в друзях буде справжній вампір.
– Стоп! – вигукнув Лудо.
– Ну що ще? – невдоволено запитала Дака, яка вже збиралася з’їсти квітку.
Донг! Донг!
Сільванія теж встигла покласти половинку квітки собі до рота, але тут же виплюнула її, бо Лудо сильно стукнув її по спині.
– Гей, ну ви чого? Годинник б’є північ, маємо поквапитися!
– Зачекайте! Ви добре подумали над своїми бажаннями? – не поступався Лудо.
– Я – так, – запально відповіла Сільванія.
Дака запустила руку в настовбурчене волосся.
– Гадаєш? Якщо ти станеш людиною, більше ніколи не зможеш літати. Невже ти забула, як це казково – летіти над землею, відчуваючи легкість і свободу, коли ніщо тебе не тримає на землі, а вітер куйовдить твоє волосся? Я ж бачила, як тобі сподобалося!
Сільванія наморщила чоло.
– А ти сама точно хочеш стати справжнім вампіром? Ти ж тоді будеш приречена на вічну самотність, ніколи не побачиш сонця, весь час повинна будеш стежити, щоб випадково нікого не вкусити, а що найжахливіше – тобі завжди буде 12 років! Мені виповниться 18, я буду тусуватися з Геленою в нічних клубах і винаймати на двох з Лудо квартиру. Потім я вийду заміж за Якоба. А тобі так і залишиться 12, і вигляд матимеш теж на 12 років, і твій улюблений Мурдо з «Криптон Крекс» так ніколи й не зверне на тебе увагу!
Дака замислилася.
Донг! Донг!
– Скільки разів уже пробив годинник? – пошепки запитав у Гелени Лудо. Але та була так захоплена розмовою Сільванії і Даки, що не почула запитання.
– До того ж, ми маємо піклуватися одна про одну, – серйозно сказала Сільванія і пильно подивилася сестрі в очі.
– Отже, залишимося напіввампірами? – запитала Дака.
– Залишимося напіввампірами! – з полегшенням видихнула Сільванія.
– От і добре, а тепер жуйте швидше квітки! Скоро годинник проб’є останній удар! – вигукнув Лудо.
Донг! Донг!
Ретельно пережувавши квітки, сестри встигли їх проковтнути прямо перед останнім ударом годинника.
– Тепер усе буде добре, усе буде, як раніше, – зітхнула Сільванія.
– Так, тепер усе буде добре, – погодилася з сестрою Дака.
– Ой, дивіться, тут на землі валяється чиясь коробочка з канапками. Чи не ваша, бува?
Дака взяла в руки коробочку. На зворотному боці було написано ім’я її власника: «Дірк ван Комбаст». Усередині знайшлися два акуратних сендвічі з вершковим сиром. Дака розділила шматочки хліба і хитро підморгнула друзям:
– Ну що, влаштуємо мисливцю на вампірів триденний пронос?
Усміхнувшись, Лудо відірвав від Spirulentia davantio gloris кілька листочків і додав їх у сир. Дака знову акуратно склала сендвічі і закрила коробочку. Сільванія захихотіла.
Але тут обличчя Сільванії і Даки посерйознішали.
– Дякуємо! Спасибі за все! – сказала Дака Гелені і Лудо.
– Якби не ви, ми б пропали, – усміхнулася до Гелени та Лудо Сільванія. Ті усміхнулися їй у відповідь.
– Пусте, подумаєш, – пробурмотів Лудо.
Поглянувши на повний місяць, що осяював м’яким молочним світлом цвинтарні алеї, Сільванія взяла сестру за руку, відкашлялась і тихо заспівала вампірійську колискову. Спочатку спів не вдавався, але, коли вступила Дака, їхні голоси злилися в найгарнішу у світі пісню. Немов маленька туманна хмарка, вона піднялася в нічне небо і розчинилася в місячному сяйві.
У Гелени і Лудо, які ніколи не чули цієї колискової, мурахи побігли по спині.
– Казково, – тихо промовив Лудо, коли пісня закінчилася і вони всі разом вирушили додому.
Усе добре…
Не встигли Дака і Сільванія лягти в ліжка, як з вулиці до них долинув скрегіт гальм старенької «Дачії». Коли батьки зазирнули в кімнату, дівчатка миттєво заплющили очі і прикинулися, ніби сплять.
– Я ж казав тобі, що все добре, – прошепотів Міхай.
– Маєш рацію, – кивнула Ельвіра і посміхнулася. Міхай обійняв її за талію.
– Який же я радий, що наші дівчатка швидко і легко звикли до тутешнього життя, – тихо сказав він. – Знайшли нових друзів, почуваються чудово… Одне слово, їм тут добре.
Ельвіра з любов’ю подивилася на чоловіка.
– А тобі, Міхаю, тут добре? – прошепотіла вона. Міхай ніжно пригорнув її до себе.
– Ну, звичайно, звикнути до того, що літати вдень не можна, а у вітальні стоїть канапа, було важкувато. Але найголовніше – ми разом, і ми родина.
– Так, – заглядаючи чоловікові в очі, промовила Ельвіра.
– До речі! Думаю, настав час розкрити дідусеві Густаву нашу таємницю. А якщо ти не знаєш, як повідомити, дозволь це зробити мені самому.
– Гаразд, – здалася Ельвіра.