Вона сердито схрестила руки на грудях.
– По-перше, Бистрія – місто вампірів, – відбила Ельвіра. – Там заведено мешкати в печерах зі сталактитами і спати в трунах. Як на мене, це не життя. По-друге, там мене завжди захищав Міхай. І по-третє, ми тепер живемо в Німеччині. Ти не можеш тут лягти спати на світанку, а прокинутися з останніми променями сонця. І літати околицями тут теж нема звичаю.
– Ну і що тепер? Пропонуєш нам зачинитися в підвалі і просидіти там усе життя?
– Авжеж ні, – заспокоїла Ельвіра доньку. – Німеччина – ваш новий дім, і я переконана, вам буде тут добре. Просто потрібно трошки стежити за своєю поведінкою.
Дака пустила очі під лоба.
– А з дідусем Густавом що робитимемо? – суворо запитав Міхай.
– Ви, звісно, маєте рацію. Скільки можна залишати його в незнанні? Ми обов’язково все розповімо дідусеві. Я вже давно хотіла це зробити, але… якось не траплялося нагоди. Вони з бабусею Розою саме збиралися відвідати нас на входини. – Ельвіра взяла за руку чоловіка і проникливо подивилася йому в очі. – Але труні, мій любий, місце тільки в підвалі. Гаразд? – вона вказала рукою вниз.
– Гаразд, якщо для тебе це так важливо. Але герб залишиться у вітальні! І мій їжатець теж! – пробурчав Міхай. Заради цієї жінки він був ладен переступити через свою вампірську честь і спати в підвалі.
Тут у вітальню ввійшла Сільванія.
– Schlotz zoppo! Що робить труна у вітальні?
Дака мовчки закотила очі вгору.
Історія одного божевілля
Незабаром у будинку Цепешів запанували мир і спокій. Принаймні на якийсь час. Ельвіра і Міхай, взявшись за руки, стояли на порозі нового будинку й чекали на гостей. Невдовзі перед ґанком зупинилася машина. З неї вийшли дідусь Густав і бабуся Роза.
– Дідусю! Бабусенько! – радісно заволали Сільванія і Дака й кинулися до гостей. Сільванії в цю мить довелося докласти певних зусиль, щоб перешкодити Даці злетіти в повітря від радості.
– Правило номер один: жодних польотів удень. І вже тим паче ніяких флопсів, – прошепотіла вона сестрі.
Флопс був різновидом дуже швидкого бігу, що дозволяв вампірові переміщатися з неймовірною швидкістю і залишатися при цьому непоміченим. Щоправда, він забирав безліч сил і зовсім не годився для тривалих подорожей. Крім того, флопс порушував одне з тих правил, які мама придумала перед їхнім переїздом до Німеччини: «Не використовувати надсили! І ніяких флопсів!»
– Здрастуйте, мої малятка! – навмисне голосно й радісно вигукнула бабуся Роза, вдаючи, нібито нічого не помітила.
– Боже мій, як же ви виросли, молоді леді! – дідусь Густав обійняв онучок за плечі. Йому, на відміну від бабусі, не потрібно було вдавати, ніби він нічого дивного в їхній поведінці не помічає, тому що він і справді нічого такого не помітив. Сільванія зніяковіло посміхнулася. Дака роздратовано закотила очі.
Тут на порозі свого будинку зі сміттєвим пакетом у руках з’явився Дірк ван Комбаст. Приїзд гостей до сусідів був чудовою нагодою прогулятися до сміттєвого контейнера.
– Здрастуй, Дірку! – вигукнув дідусь Густав.
Дірк розгублено витріщився на нього. Дітися не було куди.
– Доброго дня, гере Вагенцинк, яка несподівана зустріч.
Дідусь Густав підійшов до нього ближче. Досвідчений продавець автомобілів, він прекрасно вмів підтримувати розмову.
– Як ваша матінка? – запитав він у Дірка.
– На жаль, без поліпшення, – пригнічено відповів той.
– Яке нещастя… – співчутливо кивнув на нього старий. Дірк зітхнув. – Але сподіватимемося на краще, – спробував підбадьорити його дідусь Густав. Дірк подякував йому й попрямував назад у будинок.
Дідусь Густав похитав головою, дивлячись йому вслід.
– Яка трагедія, – прошепотів він зятю. – Це сердека Дірк ван Комбаст. Колись його мати була першою красунею Біндбурга. Жінкою неземної краси…
На цих словах бабуся Роза закашлялася. Замолоду вона мала пишне руде волосся, і закоханців у неї, між іншим, теж вистачало.
Але дідусь Густав, здавалося, зараз і думати забув про дружину.
– Неймовірна жінка, – продовжував він. – Але одного разу сталося щось незрозуміле. Якось уранці її знайшли на одній із бань біндбурзької церкви. На ній була лише нічна сорочка. Вигляд вона мала знавіснілий, а погляд… о, скільки в ньому було жаху і порожнечі! Упродовж багатьох тижнів вона мовчала. Ані звуку не видала, розумієте?
Дідусь Густав на мить замовк.
Сільванії від його розповіді стало моторошно, Даці – нуднувато.
– Ну, і що було потім? – не витримавши, запитала вона.
– А потім дар мови до неї повернувся, – прошепотів дідусь Густав. – І вона заявила, що на дах церкви її затягли вампіри. Спочатку вони нібито літали з нею містом, а потім вирішили залишити на цій бані.