Голос Острозького затих і Северин відчув, як все, що він розумів протягом останніх років, але чому не міг надати чітких обрисів, формується у ньому новою свідомістю, чітким усвідомленням того, що його нація гине під ударами невидимих дотепер сил, і бажанням будь–що стати на дорозі цієї руйнації. Слова князя відкрили йому очі на відчуте, але не осмислене.
VІ
Блакитне небо, ціла бірюзова безодня нависла над землею вкритою снігами. Яскраво виблискують зірочки мізерних крижинок у прозорому повітрі, піймавши на собі холодні промені сонця. Недалекий вже подих весни поки ще не торкнувся засніжених просторів Пінського повіту, тож сонце, ковзаючи своїм сяйвом по блискучій ковдрі снігів, було неспроможним розтопити зимове безгоміння пагорбів та долин.
Порушуючи урочистість крижаного царства стуком копит, торохкотінням возів і ляском зброї, серед білих пінських пейзажів котиться багатотисячне військо. Попереду під хоругвами і бунчуками виїздять на чистокровних негівських огирах брати Северин і Дем'ян Наливайки, Флоріан Гедройт і Павло Кмита. На них дорогі червоні жупани, шовкові пояси і боброві шапки. Вкрита золотою насічкою і цяцькована коштовним камінням зброя на всіх, окрім Дем'яна Наливайка, одяг якого відповідає його сану священика — на голові чорний клобук з воскриллями, під простим овечим кожухом ряса підпоясана звичайною мотузкою.
За ними з музиками, веселим співом сопілок, бандур і бубнів йде чітким військовим порядком молодецьке козацьке військо. Посередині піхотні лави в теплих кожухах, червоноверхих баранячих шапках, в широких, як Чорне море, шароварах і мащених смальцем ялових чоботах. У кожного при боці шабля або келеп, через плече самопал або тугий лук з сагайдаком гострих стріл. Довгі, вкриті памороззю вуса, звисають мало не на груди, щоки червоні від морозу, веселі вогники в очах виблискують браво та моторно. З боків від несподіваного нападу захищає піхотні полки швидка запорізька армата, навантажена на вози, колеса котрих ковані подвійною залізною шиною. Сторожко наїжачилась вона в поле жерлами нотшлянг, кулеврин, фальконетів і гаківниць. Здійняла догори короткі морди мортир і патрієр, чатує злими собачками швидкострільних шмигівниць. Ох не солодко довелося б тому, хто наважився атакувати з флангів козацьке військо. Міцно прикритий і тил. В ар'єргарді рівними похідними колонами, кожна під своєю, вкритою бойовою славою хоругвою, йдуть комонні січові сотні. На пишногривих низькорослих, але надзвичайно швидких і витривалих степових бахматах, з ратищами списів, розписаними вигадливими візерунками, увінчаними червоними, білими, або блакитними прапорцями. З дорогими турецькими пістолями за шовковим очкуром і гострими шаблями при боці. І тут лунають ріжки та бандури. Бо як же козакові без пісні? А на кілька миль у поле з кожного боку вийшли сторожові чати. Чи бува не замислить яка ворожа сила зненацька напасти на козаків. Пильно вдивляються у пустелю на обрії дозорці. Швидко мчать у чвалі до будь–якої тіні на обрії за найменшої підозри. В безпеці просувається військо землями притихлої шляхти. Жодного знамена не здійнялося на обрії протягом походу. Ні один панський урядник не смів подати голос, коли в маєтностях дідичів Северин Наливайко відбирав потрібну йому кількість фуражу або провіанту.
— Чи добре ми дбаємо, любі брати мої? — запитує Северин своїх супутників, — коли несемо війну цим землям, далеко від рідної домівки, панам, які нам не зробили нічого злого?
— Добре! — відповідає Петро Кмит, запорожець, бражник і гуляка, — 3асиділися мої соколи без діла. Нудьгують по запічкам жиру нарощувати, білим козацьким тілом клопів годувати! Добре, отамане, бо немає козакові краще, ніж вітер у чистому полі, добрий кінь і гостра шабля. Вона йому і дружина, і мати.
— Добре, — мовить і отець Даміан, рідний брат Северина, — тому що справою бажаною Господом зайняті помисли наші. Істинно мовлю — гіршу басурманської неволі готують нам кару. Дияволу на потіху задумали трикляті католики унію. І сатана посміхається з образів дарованих Римом, поправши лики святої Трійці, Діви Марії та господа нашого Ісуса. Оголіть, діти мої, мечі свої во славу Господа. Яко я, смиренний, слуга його, несу слово Боже заблудлим вівцям, так ви вразіть мечами вовків, що ховаються під овечими шкірами.
Лише німець Гедройт мовчить у свою коротку руду борідку і сильніше стискає повід коня рукою, закутою в залізну рукавицю. Доля ландскнехта — війна. Ландскнехт любить солодко їсти і досхочу пити. Він полюбляє чистокровного коня, дорогі обладунки і зброю. А на старість ландскнехт повинен зібрати достатньо золота, щоб забезпечити спокійне благоденствування собі й більш спокійне життя своїм дітям. А тому ландскнехт вважає доброю будь–яку справу, якщо після неї в кишені дзвенить золото…
Запалала Пінщина лютого чотирнадцятого дня року Божого 1596 від Різдва Христового. Грізне козацьке військо, поділившись на чати у дві–три сотні шабель, гучно пройшли маєтностями уніатського єпископа Кирила Терлецького, брата його Яроша і дружини Яроша, Алоїзи. Тріщали комори і льохи, висаджувались ворота на стайнях і оборах. Обтяжені багатющою здобиччю валки возів потяглися від Дубуї і Отовичич, Степані й Пінська. Скорботно–чорними димами вкрилися міста і містечка після козацьких відвідин. А на зруйнованих дворищах, які належали Терлецьким залишилися тіла побитих урядників, найманців і челяді. Зі скринь безслідно зникли золото, коштовності і папери з старовинними привілеями на маєтності. Добро, яке неможливо було забрати з собою, нещадно потрощено, сплюндровано та розсіяно за вітром. Так Северин Наливайко помстився Кирилу Терлецькому за те, що той, зрадивши православ'я, поїхав до Риму цілувати ноги «найсвєнтійшого папежа» і урочисто присягати йому на вірність. Адже він, Северин, був козаком, тож залишаючи людям, подібним Острозькому, натискати дипломатичні важелі, сам діяв згідно зі своїми уявленнями про справедливість.
Велетенських втрат зазнав пан Терлецький. В числі інших трофеїв до рук козаків потрапила надзвичайно дорогоцінна різниця з коштовними окладами для ікон, єпископським вбранням та регаліями, а також важливими паперами, які Терлецькому прислав сам папа Климент VІІ. І даремно писав слізні листи панові крулю скривджений єпископ, даремно вимагав видати йому зрадника Флоріана Гедройта, який перебував колись на службі в Терлецького і, ймовірно, саме він допоміг викрасти різницю і документи. Доля ландскнехта посміхнулася німцю, тож, згідно деяким чуткам, через кілька років він отримав значні маєтності від короля Англії в обмін на ті самі документи. Європа стояла на порозі великої війни. Війни між Католицькою церквою і рухом Реформації. Війни, яку пізніше історики найменують Тридцятилітньою…
VII
Довгою чередою пройшли перед очима Станіслава Жолкевського дванадцять днів, які провів, долаючи сотні верст политих дощем або вкритих пилом шляхів Київщини, Брацлавщини, Поділля і Галичини, коли він, розпустивши військо, на чолі однієї лиш гусарської хоругви, піднявся на круту гору, проминув мури Високого замку і, нарешті, ступив на дзвінку бруківку львівських вулиць. Бруківку, про яку стільки мріяв, споглядаючи крізь вікно ридвану або з сідла голу безкінечність степів, порослі верболозами та очеретом балки, селянські ниви, городи, або темні дубові гаї. І хоч це ще була не Варшава, все таки, тут відчувався дух сучасного міста. Назустріч поважно виступали пані та панянки в пишних атласних сукнях, за кованими огорожами осель багатих міщан і шляхти мріли кущі троянд та запашного бузку. З різних сторін на польного гетьмана поглядали вузькі стрілчасті вікна й високі шпилі побудованих у готичному стилі костьолів, кляшторів, вежі магістрату та ратуші. Міщани поштиво знімали свої повстяні капелюхи, помітивши гетьманський почет. Тут все дихало рідним для Жолкевського духом Польщі, а серед вузьких вуличок можна було забути набридлу Україну з її одвічною ненавистю до поляків, кривавими бойовищами і дикими звичаями, які породжує війна.