— Довіряти, — він відповів усмішкою, — не так легко. Вчинки твоїх конфратрів останнім часом дуже надщербили мою довірливість. Але старатимусь. А тепер піду собі. Щоб вірити тобі й терпляче чекати. Прощаюся.
— Не прощайся. Ще хвильку. Мозаїк, вино.
Вона змінила позу на кріслі. Відьми́н і далі вперто вдавав, що не помічає коліна й стегна, видимих у розрізі сукні.
— Що ж, — сказала через мить, — нічого приховувати. Відьми́ни ніколи не були бажаними гостями в нашому середовищі, але досі ми їх просто ігнорували. Так було до певного часу.
— До часу, — йому обридли викрути, — коли я зв’язався з Єнніфер.
— Ні, ти помиляєшся, — пильно глянула на нього очима кольору жадеїту. — Подвійно. Primo, не ти зв’язався з нею, а вона з тобою. Secundo, цей зв’язок мало кого обходив, серед нас і не таке траплялося. Зворотнім пунктом була ваша розлука. Коли ж це сталося? Рік тому? Ах, як швидко минає час…
Вона зробила ефектну паузу, розраховуючи на його реакцію.
— Рівно рік тому, — продовжила, коли стало ясним, що реакції не буде. — Частина середовища… не надто велика, але впливова… зволила тебе в той час помітити. Не для всіх було зрозуміло, що там у вас трапилося. Одні вважали, що це Єнніфер, отямившись, порвала з тобою і вигнала тебе під три вітри. Інші зважувались припускати, що це ти, прозрівши, знехтував Єнніфер і втік на другий кінець світу. Внаслідок цього, як я вже згадувала, ти став об’єктом зацікавлення. А також, як ти вдало відгадав, антипатії. Що ж, дехто навіть домагався покарання. На щастя для тебе, більшість визнала, що не варт товар роботи.
— А ти? До якої частини середовища ти належала?
— До тієї, — Літта скривила коралові губи, — яку твоя любовна пригода, уяви собі, виключно розважала. Часом смішила. Часом заміняла азартну гру. Я, відьми́не, особисто тобі завдячую чималою сумою готівки. Закладалися, скільки ти витримаєш з Єнніфер, ставки були високими. Як виявилося, я вгадала найточніше і зірвала банк.
— Тоді краще буде, коли я піду собі. Не варто було тебе відвідувати, не треба, щоб нас бачили разом. Ще подумають, що ми запланували це парі наперед.
— Тебе хвилює, що хто подумає?
— Не дуже. А твій виграш мене тішить. Я хотів повернути тобі п’ятсот корун, сплачених як заставу. Але, якщо ти завдяки мені зірвала банк, то не відчуваю обов’язку. Міра за міру.
— Сподіваюся, що згадка про повернення застави, — в зелених очах Літти Нейд з’явився злий блиск, — не означає твого наміру тихцем втекти? Без чекання на судову справу? Ні, ні, ти не маєш такого наміру, не можеш мати. Ти ж розумієш, що за такий намір я б тебе знову засадила до криміналу? Розумієш, правда?
— Не мусиш мені доводити, що можеш.
— Я воліла б не мусити, кажу це з рукою на серці.
Поклала руку на декольте з очевидним заміром притягнути туди його погляд. Він вдав, що не помітив, і знову глянув у бік Мозаїк. Літта кашлянула.
— Відносно ж міри за міру, себто поділу виграшу в закладі, — сказала, — ти справді маєш рацію. Це твоє право. Я не зважуся пропонувати гроші… Але що ти скажеш на необмежений кредит у «Natura Rerum»? На час твого перебування тут? Через мене твій попередній візит у остерії закінчився, не розпочавшись, отож тепер…
— Ні, дякую. Спасибі за добрі наміри. Але дякую, ні.
— Ти впевнений? Що ж, безсумнівно. Даремно я згадала… про кримінал. Ти мене спровокував. І ввів в оману. Твої очі, дивні мутовані очі, на вигляд такі щирі, постійно блукають… І вводять в оману. Ти не щирий, о ні. Я знаю, знаю, що в устах чародійки це комплімент. Ти хотів це сказати, правда?
— Браво.
— А ти спроможний на щирість? Якби я її зажадала?
— Коли б ти попросила.
— Ах. Нехай і так. Отож прошу. Чому саме Єнніфер? Вона, а не хтось інший? Ти зумів би це окреслити? Назвати?
— Якщо це знову предмет парі…
— Це не предмет парі. Чому саме Єнніфер із Венгербергу?
Мозаїк з’явилася як тінь. З новою карафкою. І тістечками. Геральт глянув їй в очі. Вона одразу ж відвернула обличчя.
— Чому Єнніфер? — повторив, вдивляючись у Мозаїк. — Чому саме вона? Відповім щиро: не знаю й сам. Бувають такі жінки… Досить одного погляду…
Мозаїк відкрила рота, ледь ворухнула головою. Заперечливо і з переляком. Вона знала. І благала його припинити. Але він надто далеко зайшов.
— Бувають жінки, — далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, — що притягують. Як магніт. Від яких не можна відвести очей….
— Залиш нас, Мозаїк, — в голосі Літти почувся скрегіт крижини об залізо. — А тобі, Геральте, дякую. За візит. За терплячість
І за щирість.