Треба мати соколине око, аби розгледіти ховраха серед степової ковили і
кольорових колючок. Десь ледь сколихне спокій степового моря гостренька
голівка ховраха, і вже мчить скакун, а за ним й інші — хто перший, хто
вцілить, хто спроможеться...
Не було іншого підлітка, хто би так здалеку і так влучно, метрів за сто, трафляв стрілою з лука в ховраха, і колись батько, що наїжджав час від часу
в перервах між воєнними походами в аул, захопився ним, своїм сином, і
сказав Айдаровій матері:
— Гарного воїна ти подарувала мені, Куралай, гарного! Це таки мій син!
Щасливий був того дня Айдар як ніколи, бо таке визнання з уст
уславленого батька означало для нього найвище, про що він міг мріяти, —
майбутнє воїна. Батько напевне колись візьме його з собою, напевне.
Гнучкий і спритний Айдар згодом навіть дістав прізвисько «Стріла». Але ще
один хист виявився у ньому — сприт до метання ножів.
Віддавна жив при роді кипчаків старий Кудабай. Походження він був
джунгарського, довгий час перебував у рабстві десь у Центральному Китаї, кілька разів невдало втікав, але врешті випадком доля завела його у
кипчацький стан. Відбили його як раба у бою з ойротами. Однак вік його
вже минув. Кудабай не став шукати вже джунгареьких своїх родичів. У
бою кипчаків з ойротами він врятував життя батиру Багенбаю, в якого
цілився з лука поранений джун-гарський воїн. Кудабай, помітивши рух
ойрота, що вирішив перед смертю забити одного з кипчацьких батирів, який нині очолював воєнний похід, метнув ножа, який вцілив ойротові
просто в горло.
Багенбай озирнувся і лише тоді помітив усе. Він звелів привести того, хто метнув ножа:
— Навіщо ти врятував мені життя, джунгаре? Ойроти — наші вороги, але
ж і джунтари теж! Що тебе змусило зробити цей рух?
— Я вже старий, але вірю в те, що є люди, які повинні жити, щоб допомагати жити іншим. А є такі, яким краще вмерти, бо ме
тою їхнього життя є тільки вони самі. Ці люди живуть для себе за
рахунок інших, ніколи не озираючись. Мені здалося, що у тебе, батир, обличчя того, хто живе не лише для себе. Ось і все.
Багенбай-батир був відомий в степу своєю справедливістю і ве-
ликодушністю, але старий не міг знати цього.
Цей жест з боку раба розтопив і так великодушне серце батира.
— Будеш вільним, старий, живи, де хочеш. Хочеш — йди додо- '
му, шукай своїх доріг, а хочеш — живи у мене в аулі. Відкриваю
тобі свій дім. Вірю тобі.
Кудабай лишився у кипчаків.
Він, власне, і виховував Айдара, і батько його, суворий і стриманий
батир, повірив рабові.
Ось від Кудабая й перейняв Айдар уміння володіти ножем та іншими
метальними знаряддями. Власне, це було те саме, що політ стріли, тільки
пущене рукою.
Кудабай засвоїв цю науку в Китаї. Він показував хлопчакові справжні дива, і
той переймав їх так швидко, що старий німів від подиву.
— Ти природжений металець, це твоє мистецтво, Айдаре. Ди-
вись-но ще!..
Виявлялось, усе, що трапляє людині в руки, може стати зброєю, якщо
цим предметом вміти володіти.
Кудабай показував йому, як срібна тарілка може знести голову
ховрахові. А отже, не лише ховрахові, а й людині, будь-кому. Лише точно
запусти її. Треба почувати повітря, відстань і лет. Простір між тобою і тим, у що ти метаєш своє знаряддя, не має бути порожнім. Почуваючи його, ти
безпомилково трафиш у ціль.
Айдар вірив, що доля зробить із нього славною воїна.
Коли вірити переказам, дух предка відтворюється знову через сім
поколінь, і саме в ньому якраз і відтворився дух когось із славних предків
їхніх, із кипчацьких батирів.
Він зиркнув на оросута і зітхнув, так-так, Бог послав йому в товариші
цього нездалого чоловіка, світлоокого, русявоволосого, зливними
кудлатими кучерями і кучерявою борідкою. Міцний, видно, та й з утечі
помітно було, що не найгірший з можливих, і все ж... Щось дратувало в
ньому Айдара: чи те, що був він аж ген з якихось незнаних йому країв, чи
те, що так прагнув врятувати його отой хирлявий Хамід; що і йому, Айдарові, пощастило, і не власній відвазі й силі завдячує він цією утечею, а
саме цьому чоловікові, його долі, його щастю...
Оросут, здавалося, спав, і Айдар, зіпнувшись на руки, виповз з-під
наметика.
— Ти куди? — Оросут, виявляється, теж не спав чи спав так чутливо, що
одразу ж прокинувся.
— Я зараз, — кинув Айдар. — Спи, я зараз...