Він відійшов трохи від намету і окинув оком навколишній степ. Тихо, сонячно. Спека. Відійшов ще далі, звільнився від зайвого, що заважало йому, але, попри спеку, чомусь не вабило його негайно назад, під захист від сонця, і
він ще стояв отак певен час, відвернувшись від того місця, де під наметом
лежав оросут, міряючи оком далину, ні про що не мислячи, тільки втома і
щем лежали в нього на серці.
Потім повернувся і пішов до оросута. Все ж під сонцем так знічев'я не
варто стояти. Хто зна, що буде далі.
Наблизився до намету і раптом завмер, вчуваючи звичним слухом
знайомий тривожний шелест і шипіння. Кинув оком до наметика і завмер, отетерівши. Зовсім близько від того місця, де спав оросут, майже просто над
ним звела голову степова гадюка гюрза і шипіла, викликаючи непорушне
тіло на рух. Змія не кусає, доки жертва її не рухається, вона реагує тільки на
рух. Ще мить, оросут повернеться, і все — йому кінець. Укус гюрзи —
смертельний, зараз вони ніякої протидії не знайдуть.
Айдар відчув, як у нього похололо всередині, і рука сама собою
схопилась за коротенький кинджал, що лишився у нього за поясом, бо був
закороткий, щоб прислужитися для намету. Рішення визріло в долі секунди.
— Не рухайся! — гукнув він оросутові з усіх сил. — Замри на
місці, не ворушись!
Від оросута не долітало жодного звука, він не рухався. Гюрза зреагувала
на звук і трохи відвернула голову, але Айдар був від неї на віддалі метрів
п'яти і нападати на нього їй було задалеко.
Він вихопив киджал і, зігнувшись, мов дикий комишевий кіт, прицілився.
Ще мить — і повітря перерізав свист кинджала, якого метнув Айдар. І
вже обезголовлене тіло зміюки корчилося поряд з наметом, а голова її разом
із кинджалом відлетіла геть.
Скільки разів за своє життя вже довелося Айдарові і ще не раз
доведеться згадувати добрим словом старого Кудабая. Ось і зараз. Він би
лишився сам, оросут помер би від укусу гюрзи, а в степу один — не воїн, аж
ніяк, а ще без коня і без лука із стрілами.
— Вставай, оросуте! Вже минуло! — Айдар вимовив ніби між
іншим, дуже стримано, але водночас із легким тріумфом. Те, що
він вчинив, доводило його самостійність, його власну, непересічну
силу, його життєспроможність.
Оросут підвівся, сів і тоді лише побачив тіло гадюки, що все ще
корчилося неподалік, безголове, але й зараз відворотне у своїй минулій
небезпечності.
— Ти врятував мені життя, хлопче! Спасибі!
Айдар знизав плечима і відвернувся. Нащо йому була вдячність цього
чоловіка?
— Ти допоміг мені втекти з в'язниці. Я ж тобі не дякував. Так має бути, якщо ти воїн. І чоловік.
— Авжеж! — погодився оросут. — Але... Ну, гаразд, молодий ти ще, тому так говориш. Та молодість проходить, і це мине. Це перехідне. А
життям я тобі завдячую, як собі хочеш.
Багато говорить, думав Айдар, як жінка, а все ж на мій окрик зреагував
як слід. Може, він і нічого, цей кяфир.
Западав вечір, треба було подумати про їжу, Айдар мовчки пішов степом, намагаючись ступати нечутно і вдивляючись в землю.
Нарешті угледів нірку ховраха-тушкана, згодом ще одну. Тоді заліг на
однаковій відстані поміж ними і став чекати. Доволі часу минуло, аж ось з
нірки висунулась голова степового гризуна. Чорненька, ага, це чорний
ховрах, кара-тушкан. Зараз, хай-но вилізе зовсім. Звірятко вибралося
назовні, повертіло головою в різні боки і тільки зібралося шмигнути степом
у пошуках їжі, як посвист Ай-дарового кинджала позначив йому кінець
життя.
За дві години Айдар уполював трьох таких звірят. Оросут на той час
викресав вогонь з кресала й запалив багаття, назбиравши міцніших колючок
і сухої ковили.
У них ще був сир і коржі, що їм дав Хамід.
— Того не рушимо,.— сказав Айдар. — Що буде далі — невідомо.
— Слухай, ти чого командуєш? — раптом визвірився на нього оросут. —
Кажи спокійно, а не так, як ваші хани... Ти що, ханський син?
— Ні, я не ханський син, — відповів Айдар, і кров ударила йому в
скроні, я син славного батира і воїна Багенбая із роду жага-байли з племені
кипчаків. І цей степ навколо, що називають Дешт-і-Кипчак, — це моя
батьківщина, кипчацька країна, і я тут знаю все добре, а ти — чужий
чоловік, от я і кажу, що знаю, напевне, краще за тебе. Все.
— Батир ти чи ні, а зараз ми в степу удвох, і треба миритись, а я все ж
доволі старший за тебе і щось можу знати напевно, чого тине знаєш.