— Щось можеш знати, але не в степу.
— Чортеня, та й годі, уперте, як сто чортів разом!
— А ти просто кяфир, гяур! Що ти можеш тут зрозуміти? Ти без мене
скоріше загинеш, ніж я без тебе!
— Я втік би і без тебе, ти, чортеня! А оскільки ти впав мені на голову, то
що було робити?! Ет! — Данило сплюнув і зітхнув. — Ну що сперечатися, хлопче, коли і так зрозуміло, що треба поки що бути разом!
— Не я починав цю бабську розмову, а ти! От і помовч!
«Ну й вдача у цього чортеняти, я таки з ним наковтаюсь лиха, — думав
Данило. — Дня не минуло ще, а вже сваримося. Хоч він мене врятував від
цієї гюрзи, ніде правди діти. Але ж хляве воно таке й худе! Що з нього за
допомога в серйозному бою! Однак сваритися не варт, хай собі меле, що
хоче! Ну, нехай командує, хай дитина пограється, трясця його мамі!»
— Треба воду шукати, — сказав Айдар. — Ти мовчиш, бо не
знаєш, що казати, а вже що робити — тим більше, а пити ж, мабуть, хочеш. Візьми оту свою шаблю, та ходімо за мною.
Вони пішли у видолинок під горбом, скрізь було сухо, і Данило мовчки
крокував за кипчаком, в душі переконаний, що то все порожні балачки, яка
може бути тут вода, в такій спеці й засусі.
Айдар нахилявся, мацаючи землю, вдивлявся у рослини, врешті щось
помітив.
— Ось тут. Будемо копати тут.
Вони копали довго, аж засутеніло, і Данило з полегкістю відчув
прохолодний вітерець: хоч сонце витомило їх і день був напружений, все ж
прохолода зараз додавала сил. Він мовчав, хотів, щоби юнак сам здався й
переконався, що то дурна робота — копати серед сухого степу колодязь у
пошуках води, і все ж уперто копав шаблею і руками, в той час як Айдар
допомагав йому широким перським ножем. Данило чекав, доки кипчак сам
не здасться, не визнає своєї помилки.
Та ось земля стала вогкою, і Данило, мокрий від поту, відчув, як і в
ньому зажевріла надія на воду, він почав копати ще упертіше, і здалося
йому, що мовчазний кипчак усміхається, хоч він і не бачив його обличчя.
Але вже робиш щось, то роби, так завжди думав Данило, так чинив, так жив.
Отак і копав зараз. Докопалися вони до мокрого, потім і до води, що
натікала поволі у той саморобний колодязь, коли він був завглибшки десь
більш метра.
Вода таки була. Знову кипчак був правий.
«А таки воно нічого, щось знає, щось уміє, з ним таки легше, що гріха
таїти». Данило трохи зм'як, не мав серця на кипчака, хоча той затаївся і, коли вони втамували спрагу, лежав мовчки горілиць, дивлячись у небо.
Вони спочили і, коли вже сутінки запали зовсім, зібралися й рушили далі
в дорогу через степ. Дивилися на зорі, беручи напрямок на північ.
І десь лише зовсім під ранок, знесилені вкрай, коли почало
розвиднюватися, вирішили вкластися спати.
Ніч минула, як і попередня, — з важкими снами і тривогою, що, подавлена втомою й холодом, змушувала у вранішній прохолоді
притискатися утікачів спинами один до одного. Кожен відчував велику
самотність серед навколишнього океану степового, сповненого щохвилинної
небезпеки.
Айдарові снилося, як він уперше взявся об'їжджати гнідого же-ребця-
дволітку, тривога, з якою він підходив до коня, і внутрішня переконаність, що здужає, упокорить скакуна, і водночас відчуття нелегкості
випробування, потім буйної сили, що йшла від коня, на якому він вже сидів
верхи і який аж ніяк не хотів коритися тому, хто загнуздав його. Спочатку не
хотів піддаватися, але, скорившись один раз, він вже приборканий. Це знали
й вершник, і кінь, і тому такий несамовитий був їхній герць, їхній шалений
перегін степом, брикання й іржання тварини, розлюченої людиною, що
прикипіла до неї. Чим більше вистрибував і виривався кінь, тим більше зли-
вався з ним воєдино його майбутній володар.
І врешті, як і мало бути, кінь стомлено притишив ходу, упокорився, пішов чвалом, і вже Айдар правив ним, і вудила служили коневі напрямом, в якому він йтиме тепер завжди. Загнузданий кінь, упокорений.— це вже не
вільний. Який би не був баский скакун, справжній тулпар, все ж на волі —
дикий, неупокорений — він завжди гарніший, він чистий, природний, він
єдиний зі степом, ковилою і вітром. А приручений, покорений людині, він
належить їй.
Айдар думав над цим, вертаючись степом до аулу спочатку легеньким
чвалом, а потім, коли вже шпилі юрт завиднілись вдалині, пришпорив коня, і той побіг швидше, натягнув вудила вершник, і кінь поскакав, дедалі