Спокою вже як і не бувало, сну також. Спека знову ставала дедалі
немилосерднішою, але зараз думати про намет нікому з них не спадало на думку, бо чулося в повітрі, що має бути щось не так. І незабаром.
За якийсь час Айдар, що лежав, припавши вухом до землі, вчув стукіт кінських
копит і підхопився, визираючи. Згодом помітно стало двох вершників, що
повернули коней майже в тому напрямку, де приховались утікачі.
— Ану, чекай-но, малий! Здається, це і йде до нас наш єдиний
шанс!
Данило напружено вдивлявся у вершників, аж доки їх не стало видно досить
добре. Таки двоє з того загону, вартові-стражники.
— Слухай, хлопче. .
Ох, як дратувало Айдара оте «малий» і «хлопче»! Але він терпів, розуміючи, що
не час зараз сваритися з оросутом через дрібниці, і тому ковтнув образливі для себе
слова, уважно стежачи за вершниками, що наближалися, і вслухаючись у слова
Данила.
— Отож так. Напасти на них мусимо ми перші. Бо інакше нема
ради. Теж не впевнений, що виборемо перемогу, але цілком мож
ливо. Очевидно, розіслали їх із того загону, що поїхав за нами на
вздогін, по кілька чоловік у різні боки. Оце і є наша доля. Зараз
залежатиме багато від тебе, чи не найбільше, бо головне — поча
ток... План такий...
Вершники їхали чвалом, не поспішаючи, один біля другого, і розмовляли про
щось між собою. Роздратування і спека знесилили вже їх, у їхніх поставах, у тому, як вони сиділи на конях, відчувалося, що аж ніяк не сподіваються натрапити на
втікачів, тим більш десь отут, та ще й саме вони удвох. Просто виконують дурний
наказ начальника, бо що робити, хоч самі впевнені у його безглуздості.
Купа сухої ковили неподалік перед ними вочевидь була накидана руками
людини, і це притягло увагу вершників, вони підігнали коней, перейшли на рись, але довкола не було нікого, лиш трохи віддалік лежала ще одна купа сухої ковили
і колючок. І все.
Вершники під'їхали ближче.
— Ой! Там щось ворушиться! — вигукнув один із них, вистав
ляючи вперед списа і направляючи коня просто до купи ковили.
Саме в цю мить, випроставщись на повен зріст, встав з-під ковили Айдар з
двома ножами у кожній руці, хижо напівзігнувшись у свою улюблену стійку, як
комишевий кіт, і гнучким, точним рухом, вкладаючи в нього всю свою міць, геть
усе своє вміння і спроможність, метнув ножа просто у вершника, трафляючи
напасника якраз у середину горла, водночас сам падаючи вбік, ледве ухилившись
від коня, що проскакав поряд, волочачи тіло вершника, нога якого застрягла в
стремені, вже по землі.
В ту ж мить, як встав із купи ковили Айдар, пролунав могутній крик над
степом «Ого-го-го!», і з другої купи підвівся Данило на
повен зріст, стоячи пружно, навіть ніби трохи недбало, позираючи на
другого вершника, що, направивши списа, помчав на нього. Вершник був
уже близько, і вістря списа, спрямоване Данилові в груди, здавалося, неможливо було відвести жодною силою. Все віщу-вало смерть — спис, спрямований на нього, і обличчя вершника, спотворене від люті й
розгубленості, але водночас і від передчуття тріумфу, перемоги. Данило
вихопив шаблю, яка досі була непомітнії, бо тримав її ззаду, відставивши
руку, і стрибнув убік, ухиляючись від коня, відбивши списа з такою силою, що той вилетів у напасника з рук. Воїн пролетів трохи вперед, ще не
зауваживши, що сталося із його товаришем, і, розвернувши коня, кинувся
знову на Данила, вихопивши тепер шаблю. Десь у цю мить він помітив, що
товариш його упав з коня, і вже наляканий, але все ще переконаний у
власній очевидній перевазі, завзято кинувся на Данила, але той уникав коня
легко й відбивав удар за ударом шаблі стражника навіть із якимось запалом
і завзяттям. З його рухів видава-лось, що це йому чи не за іграшки і він
просто грався із стражником. Знову пропустив його повз себе і відбив удар
шаблі так, що та вилетіла у воїна із рук.
Вершник отетеріло помчав уперед і тільки розвернувся, щоби дістати
лука, бо стрілу вже тримав у руці, як знову влучно кинутий Айдаром ніж
перетяв і йому горлянку, й він схилився на коня, помолі сповзаючи униз, а
лук із стрілою упали на землю.
— Гей-я, а-ах! — вигукнув Айдар. — Ми перемогли!
Він кинувся до Данила, радісний і схвильований, вмить забувши про
відразу до оросута, про перестороги і свій злий на все настрій. Радість