можна було ставити.
Кілька літ був підпасичем, робив усе, що наказували, хіба що їв і спав з
челяддю при панському дворі. Всі знали, що сирота, — хто приголубить, а
хто і скривдить. Терпів Данило, мовчав.
Найбільше любив хлопець старого Свирида, із ним завжди охоче
працював у стайні і коней любив, а що Свирид вже розповісти вмів щось, а
що вже знає усього, де там кому з ним змагатися. Казки про таємничі
скарби, про опришків і козаків, про мавок і перелесників, про чарівне зілля і
про цвіт папороті...
«Є інший світ, великий і добрий, таємничий і цікавий, Данил-ку, тільки
люди не можуть його побачити, бо серця в них сліпі. Лише коли прозріє
людське серце, запанує на землі лад і добро й усі будуть щасливі. А
станеться це тоді, коли знайдеться леґінь, який знайде в ніч на Івана Купала
цвіт папороті».
Повірив Данилко Свиридові. І якогось року на Івана Купала, -тремтячи
від страху, побрів-таки в ліс і блукав там цілу ніч, мріючи уздріти чарівний
вогонь квітки, що має палати таким блакитним світлом, що довкола геть усе
освітлюватиме, і в якусь мить навіть страх полишив Данилка, так хотілося
йому, щоби десь заблищала
квітка, засвітилася, і людське серце прозріло до злагоди й тепла, до щирості
й правди, і на світі запанували добро і справедливість.
Не знайшов.
Розповів Свиридові уранці, той зирнув на підлітка, вже п'ят-
надцятилітнього, й усміхнувся сумно на позначену в Даниловім обтічні
безсонну ніч, похитав головою.
— Живе в тобі уперта кров бунтарська, Данилку, недарма бать
ко твій з наливайківськими пішов, недарма. Не тадав я, що зва
жишся на таке, слово честі, не сподівався. Але хто вперто шукає, той неодмінно знайде, ось лиш коли і де, того напевне дізнатись не
можна. Так що шукай скрізь, шукай у всьому житті, завжди довко
ла себе і якось знайдеш! А зараз іди краще, поспи хоч трохи, я
скажу, що послав тебе кудись, іди ось у клуню та залазь попід стріху
на сіно, я тебе потім розбуджу.
Сумно стало Данилкові, ой же ж і сумно, бо вчув у словах старого
Свирида суміш сподівання і безнадії, віри і зневіри водночас, палкого
бажання і страченої сили.
— А чому ви не знайшли тої квітки, дядьку Свириде, чи ви не шукали?
— Не вмів я шукати, синку, не вмів! А доки до тями дійшов, то й час мій
скінчився, якого доля на шукання відвела. А ти шукай, ти такий, що
шукатимеш вчасно, аби ж тільки не опікся на вогні тих шукань! Ну, іди, спи, а то побачать тебе та ще якусь роботу загадають!
Коли помер старий пан Голембовський, у садибу повернувся
симпатичний молодий пан з господинею своєю і маленькою донькою —
худенькою, тендітною панною Ганею.
Дівча було ще мале, і згодом його кудись відпровадили на виховання чи
навчання, того вже достоту Данило не знав, а незабаром й забув про
існування панночки. Молодий пан Голембовський нудився на селі, бо жив
довго за кордонами, мандрував чимало, а зараз змушений був вернутися в
маєток, давати лад господарству, яке досить-таки підупало в останні роки і
прибутки давало незначні, бо старий пан хворів й багато на що не звертав
уваги, а син чима-ло-таки витрачав по тих закордонах.
Якось помітив пан молодого конюха, який так вправно гарцював на коні, що здався панові мало не кентавром, і пан закликав хлопця до себе, розпитав, хто він і що, дивуючись буйній силі сімна-дцятилітнього джиґуна.
І раптом панові спала на думку нова забава.
Він витягнув зі схову дві рапіри і наказав взяти одну Данилові. Колись
завзятий фехтувальник, пан тепер нудився, і йому спало на гадку зробити з
Данила собі челядника для цих вправ.
— Захищайся, — наказав пан. — Тільки дивись уважно. І не
бійся, бо тоді у тебе нічого не вийде.
Данило, завжди впевнений у своїй спритності і силі, тепер відчув себе
перед паном зовсім нікчемним, бо зі зброєю ніколи нічого до чину не мав.
Пан реготав з його рухів, часами боляче штрикав його рапірою, мало не до
крові, наказуючи вчитись, бо тепер таке буде щодня.
Так і став Данило панським товаришем у фехтувальних вправах, так
навчився володіти рапірою і шаблею, а згодом став неодмінним супутником
пана і на полюванні.
Казали, що Данило панський улюбленець. Так, відтепер йому жилося
набагато краще. Він був годований і одягнений, спав у окремому покої, щоправда, внизу, біля кухні, але покій був окремий, і Данило називався вже