Айдарові збиратися.
Радість звільнення від біди і біль за втратою краденого щастя мішалися в
Айдаровій голові, аж чманів він од власних думок, тільки одного хотів — швидше, швидше геть звідси.
Хоробрим і сміливим виявив він себе вже в першому бою, коли повів Багенбай
свою дружину на північ, де на казахів напали калмики. Потім відзначився і в
боях з джунгарами.
А коли приїхали тепер воїни Багенбая до рідного аулу, то Айдар прибув разом з
батьком і намагався не зустрічатися з Шолпан.
Двічі за останній рік були вони в аулі, коли переганяли коней на літні
пасовиська джейляу, куди перебирався на літо весь аул, і коли вертали назад, на
місце зимівки на півночі, де аул розміщався стало. То все були звичні клопоти, і
Айдар поринав у роботу, займався конями, ганяв на полювання разом з іншими
джигітами, і лише ночами буяла в ньому кров, і мало не плакав він. з нестями
кусаючи подушку від несили, від того, що Бог скарав його такою грішною
любов'ю, таким краденим коханням.
Вже перед самим відходом в новий похід вирвав він часину і зустрівся з
Шолпан. Коротка була та зустріч, але ніби чулося Айдарові, що то вже — все. Він і
собі так вирішив, і їй сказав, хоч і шепотіла йому красуня, щоби втекти кудись
удвох, щоб не розлучатися більше ніколи, що тільки він, що тільки, тільки...
Ні. Він мав вирубати в собі цю біду, випекти розпеченим залізом, випалити
лютим вогнем.
І зустріч їхня остання була ніби блискавка, ніби смерч із живих тіл, ніби нікому
на світі не розплести було той клубок, в який сплелися вони у жазі пристрасті.
Але розплела його доля. І він теж.
Айдар і далі уникав батька, уникав розмов з ним і його поглядів, а Багенбай, вже старий батир, обважнілий з роками, хоч чберіг ще силу свою і міць, ніби
зумисне почав тягнутися більше до молодшого сина, суворо, по-чоловічому
горнутися до нього, хоч мав ще інших дев'ятеро дітей, і четверо з них були вже
воїнами в його дружині.
А Шолпан врешті завагітніла, і, може, від того подобрішав старий Багенбай, може, від того, що чекав нового нащадка на старості своїх років, вчуваючи, що ще
небагато йому лишилося війн і походів, що надходить час, коли доведеться й йому
осісти назавжди в своєму аулі, і лиш сини його продовжуватимуть його справу.
Коли Шолпан завагітніла, то це вже вирішило всі питання само собою, та й на
довгий час, а коли народила сина — влаштував Багенбай бучний той. Айдар
сидів на святі, дивився на Шолпан з
немовлям на руках і не міг ні про що думати. Бо то міг бути його син, а
найпевніше, що так і було. І що це все означало тепер? Що це все значило в
його житті? Де його життя? Де він сам? І хто він?
Оцей вир почуттів і вихопив Айдара далеко уперед з-поміж своїх воїнів, коли військо Есим-хана оточило Великий Ташкент, намагаючись узяти його
приступом, а кіннота Юнус-хана виступила з південних воріт міста і
вдарила по степовому війську.
Захопившись боєм, Айдар незчувся, як опинився в кільці емірських
воїнів і, пробиваючись крізь оточення, був збитий із сідла, перетоптаний
кіньми і, врешті, заарканений і зв'язаний, утрапив разом з іншими бранцями
до ташкентського зіндану.
Чому його кинули в ту яму, де вже томився, чекаючи на страту, Данило, лишилось загадкою. Хіба просто випадок, сум'яття, та й яка була різниця, куди кидати полонених?
Але то знову був поворот його долі, знову нещастя мішалося з везінням, з якимось дивовижним везінням, коли ніби якась зверхня сила спрямовувала
його шлях, керувала подіями, що траплялися з ним, а він лише виконував їх.
Так і тепер, як вернувся він з півдороги, наздоганяючи оросута, як
прийняли вони разом бій, в якому перемогли, але внаслідок якого ось і їде він
зараз з непритомним оросутом, до себе прив'язаним, сам побитий і змучений, вже втрачаючи лік часові, тільки за зірками звіряючись, чи правильно
скеровано коня, чи не збилися вони з дороги.
Вже почало світати, коли серед степу на світліючому обрії змалювалися
силуети юрт, що стояли, як і скрізь в казахських аулах, півколом, так, щоби
вхід до юрти завжди був з півдня, за ними обіч зблиснуло озеро, поросле
густими кущами, а за озером височіли вже не пагорби, а невисокі гори, несподіваний гірський хребет серед степу, на узбіччях гір були пасовиська, можна було прихисти--тися від вітру, і джут, який би не був лютий, не
винищував тут ніколи нічого ущент, бо ж вода, і гори, і пасовиська — все