зробили з ними далі — темна ніч!
Хтось зрадив, але то вже було невідомо — хто, коли і як!
Данило сидів мовчки із зв'язаними руками, поруч побратими, і псі чекали
кінця — видадуть їх росіяни полякам чи ні!
Ніч минула у важких роздумах і готуванні до найгіршого.
— Що б не було, я й на тому світі тебе пам'ятатиму і любитиму, —
сказав раптом Раду. — Ти — мій батько! І це все!
— Кріпись, сину!
Данило вперше сказав хлопцеві — сину!
— Буде як буде! Наша доля спільна! Я тебе теж не забуду!
Вранці Данила покликали. Самого.
— Вибачайте, братове! Не довів вас до Запорожжя! Най Бог
буде до вас милостивий!
Російський воєвода особисто говорив з Данилом.
— Ти розбійник! Я маю віддати тебе і твоїх хлопців полякам.
Але можу не віддати, якщо даси мені слово.
Данило мовчав.
— Присягнешся, що будеш мені служити один рік, і я не віддам нас
полякам. Але ми поїдемо в далеку дорогу. І ти і твої хлопці мають служити
мені вірою і правдою, охороняти мене в дорозі. Скінчиться час і ви вільні.
Якщо ми всі виживемо.
— Яка дорога? — спитав Данило сумно.
— Я бачив, які ви вояки. Мені якраз саме таких дуже треба! І Іоїдемо на
схід. Російський цар посилає мене з посольством у Таш-кент. Мені треба в
дорогу відчайдушних хлопців... Присягнешся перед Богом православною
вірою своєю?
Данило подивився йому в очі. Там була
сьогоднішня правда.
— Так! Присягаюсь!
Їх звільнили з-під варти і вони почали шикуватись в дорогу на Азію.
Сподівання на те, що після року вони будуть вільні, надихнуло в них
нове життя.
Щось знову було попереду.
Але шлях мав бути довгий.
І значно довший, ніж чекалося.
Ось і зараз, як тоді, він дивився у воду. Це було озеро, вода не протікала
вперед, стояла на місці, лише безкраїй степ, як величезне море, крізь яке
треба проплисти, щоб дістатись мети. А чи вдасться?
Скільки разів уже доля давала йому надію, скільки разів мета, здавалось, ось-ось, поряд, та враз виростало щось нове й відкидало його геть у новий
вихор, і все треба було починати знову. Довгий шлях без перерви, шлях до
самого себе.
Неймовірним іноді здавалося Данилові те, що він пережив уже, неймовірним і те, що переживає зараз, як смерть Асана-жірау, як те, що
повинні вони були з юним кипчаком таки добиратися до війська Касим-
султана, і лише звідти він знову поконуватиме свій важкий шлях до вічної, поки живий, мети, до самого себе, яким він може бути тільки там, на
Запорожжі.
Він почував, що вже годен рушати в дорогу, навіть мусить, бо час минає
напорожньо і те, що скоїлось нині в аулі, лише наголошувало ще раз, що
треба їм збиратись в путь.
Він підвівся і важко зітхнув, повів плечима, трохи кольнуло в правому
боці, але то вже майже минуло, сила повернулась до нього.
Коли Данило прийшов до юрти, кипчак спав, загорнувшись у кошму з
головою, і Данило чи не вперше за весь час подумав, як важко зараз цьому
хлопцеві, як важко було все це бачити, розуміти і не мати змоги нічим
зарадити, як важко осягати, що твої ж земляки, твої близькі — це не щось
одноістотне, суцільногромадське, а моторошний клубок, в якому
переплутується вічна суперечність між силою і правдою, між владою і
порядністю, між багатством і добротою, людяністю.
І шкода йому стало, дуже шкода стало хлопця, бо таке вже він знав, мусив пережити, бо з таким зіткнувся вже давно, а цей лиш уперше, може, й
раніше бачив, але отак напевне вперше. Як птах з пораненим крилом. Хоч
літати може, але боляче і судомно, та ще коли воно заживе, те крило.
А він, Данило? Де його крила? Які вони вже перебиті й переламані, як це
він ще й досі живий, ще й досі літає і літатиме? Так, літатиме завжди, аж
доки не перестане битися серце.
Айдар був хмурий уранці і мовчав довго, аж по сніданкові вийшов з
Данилом із юрти й тоді спитав:
— Як ти?
— Можна вибиратися, — зрозумів питання Данило. — Гадаю, що зможу
подорожувати далі. — Та й час минає...
— Тоді їдемо звідси. Сьогодні ж. Негайно.
— Гаразд.
Старійшина аулу проводжав їх. Перед дорогою усілись вони в його юрті, і він сказав:
— Вибачте, гості, але коня вам іншого дати не зможемо. Аул у нас
небагатий, все на рахунку, та й господарство у нас інше, ви бачите...
— Дякуємо, Сулеймане-ага, — сказав Айдар, — дякуємо за гостинність, за допомогу, за все, що для нас зробили. Ми вже готові в дорогу. Тут не так і