далеко. Ви ж самі сказали, що військо Касим-султана, за словами вожака тої
банди, стоїть звідси у двох днях ходу на коні, а з одним конем, то нехай це
навіть чотири дні — невелика біда. А там мій батько, там нас приймуть, і
все буде гаразд. Так що дякуємо ще раз, і най вам Аллах віддячить за вашу
доброту...
Вони виїхали з аулу в степ на коні удвох, як і місяць тому, коли Айдар
привіз сюди непритомного Данила, тільки шлях їхній тепер лежав в інший
бік, був певний і виразний. І харчів мали доволі, і здорові майже обоє, і все
ніби гаразд. Ось лише настрій не найкращий у них був як для дороги, але то
вже було інше.
їхали мовчки аж до ночі, коли засутеніло, спішились, розклали багаття, повечеряли. Здебільшого мовчали. Айдарові слова не йшли з вуст, а Данило, розуміюча стан хлопця, не заводив розмови перший.
Ночували, як і давніше, влігшись спинами один до одного, зігріваючись
поночі присутністю товариша, але спали краще, бо ж Данила не мучили
зараз марева і важкі сни, лиш Айдар, занурений у мовчання, так і не виходив
з темного свого стану, так і засинав у ньому, так і прокидався.
Посувались вони досить повільно, бо кінь стомлювався від двох
вершників значно швидше, і вони раз по раз мали дати коневі перепочити.
Так минуло три дні, аж якось на видноколі зблиснуло під сонцем озеро, і
Айдар радісно вигукнув:
— Вони вже недалеко! Це те озеро! Ми вже біля мети! Нарешті
добрались!
В нього враз покращав настрій при думці, що зустріне своїх, при
сподіванні радості від власного повернення, яку повинен побачити в очах
батька, братів і товаришів своїх воїнів, які вважали, що він загинув. І, як
завжди, коли після довгих блукань і поневірянь людина добирається до
своїх рідних, її охоплює хай невелике, але радісне хвилювання від
сподіваної зустрічі.
— Зачекай, — сказав Данило суворо. — Зачекай тепер. Давай
поговоримо!
— Про що?.— здивувався Айдар. — Про що тут говорити? Їдьмо швидше, та й все тут!
— Не все тут! — наполіг Данило. — Не все. Я туди не поїду!
— Що-о? — не йняв віри тому, що чув, Айдар. — Ти що?
— Не пощу! — сказав Данило. — Досить з мене вже цих пригод. Ти бачив
своїх земляків в аулі? Бачив Асана? Звідки ти знаєш, що зараз мене там не
стріне така ж доля? Для цього треба було стільки пережити?
— Ти... ти... боягуз! Просто боягуз!
— А ти щеня недозріле, ось і все! Що ти бачив у житті, що ти знаєш про
мене, щоб насмілитися кидати мені в обличчя ось таке? Тобі ще у мами
треба молоко пити, а ти розводиш тут розмови про життя. Словом, так: я тут
зачекаю, саме отут, біля отих руїн якогось мазара, лишу з собою їжу і зброю, а ти сідай на коня та їдь до своїх. Роззирнешся, побачиш, що і як, підготуєш
їх там, а тоді і прийдеш за мною. А може, й взагалі не треба мені туди.
Приведеш мені коня, ну і все, що треба, і я заберусь собі геть...
Айдар відчув себе надзвичайно ображеним. У кращих своїх почуттях, в
усій своїй симпатії до цього оросута, який виявив нині до нього таку
недовіру. Так принизливо звучало це зараз, оцей сумнів, оця недовіра до
всього, що було його, Айдаровим, кровним і справжнім, родовим, рідним.
Щоправда, оросут бачив, як загинув Асан, але ж... То ще не все, не всі ж
такі, насправді все інакше, люди різні, і його батько...
— Як хочеш, — сказав він сухо. — Як хочеш. Не довіряєш — значить, не
друг, ось і все.
— Тобі довіряю, їм — ні. Тебе знаю — а їх? Ось бачив, як із Асаном...
Тому не довіряю.
— Як хочеш, — сказав Айдар. — Згодом переконаєшся, що все не так, але як собі хочеш, нехай так і буде. Поїду сам.
Він лишив Данилові все. Тільки одного ножа лишив собі, який завжди
висів у нього на поясі, сів на коня і поскакав до озера, біля якого повинно
було бути розташоване військо Касим-султана.
Пошкодував Данило лише за одним, що до озера було ще далеченько, але добратися туди він не міг і не повинен був, доки не повернеться Айдар з
якимись новинами, бо саме там розташувалося військо Касим-султана, яке
налічує зараз близько ста тисяч вершників, за словами Айдара, і всяке може
трапитися з чужинцем при зустрічі з кочовими воїнами.
Він улаштував собі затінок, поїв, напився кумису із курджина, якого теж
лишив йому Айдар. Щоправда, як його не мучила спека, випив він не увесь
кумис, бо вже біда вчила його завжди щось тримати про запас.
Юний ще хлопчак цей кипчак, де йому зрозуміти усе, що пережив
Данило, де йому відчути, що такому, як Данило, зараз повірити у щось чи