як втече, то впаде гнів правителя на родину Ісмат-ага, яка зробила йому
стільки добра. Ні, треба було якось інакше.
А тут ще Зейнеб, таж і Хамід, тут з'явилося людське тепло. Данило грівся, як коло вогнища, бо цього вже він не знав добрих п'ять років, все було
довкола чуже і стороннє. А тут — тепло людей, ласкаві очі Зейнеб... І ось
шлях, який пропонує Хамід...
Що було далі? Те, що буває в таких випадках. Коли брат любить сестру і
її коханого, стоїть у них на сторожі.
Щастя крадене, щастя з небезпекою для життя, щастя, врешті, дароване
йому Хамідом з ризиком для усіх трьох. І все ж це було щастя. Бо такого
ніколи не мав Данило, ніколи не мріяв, ніколи не знав. І здавалося в ті миті, що від життя більше нічого йому і не треба, тільки б бути ось тут із нею, щоби розчинитися в ній і її розчинити в собі, щоби відчути, що життя ще
попереду...
Хамід узявся сам перебалакати із Ісмат-агою. Йому вже стукнуло
п'ятнадцять, і з хлопчика він перетворився вже на юнака, затемнів перший
вус, і обличчя набирало дедалі твердіших, чоловічих рис при усій виразній
схожості на Зейнеб.
Данило вже сприймав його як свого брата, як свого рідного, турбувався, коли Хамід довго не вертався зі школи, непокоївся, чи він поїв, переживав, коли хлопчак хворів. То було його дитя, його рідний молодший брат, то був
брат його найбільшого кохання, єдиного світла в житті, яке й подарував
йому саме цей хлопчак.
Якось надвечір, коли вся родина була вдома, Данило підмащував глиняну
стіну, що була трохи розвалилася зсередини двору, Хамід старанно виписував
арабський текст, виконуючи наказ мулли, Ісмат-ага дрімав у затінку. Вечір
був тихий і привітний, спека якраз вже спала, і дихати було легко і приємно.
Чути було, як під'їхала до двору груда вершників і хтось голосно постукав у
ворота. Через високі глиняні стіни паркану їх не було видно, але серце
Данила забило на сполох, він закляк на місці, коли грубий голос заволав
знадвору:
— Тут Юнус-хан, найсвітліший! Негайно відчинити ворота!
Бігом кинувся Ісмат-ага до воріт. Схопився Хамід на ноги, а
вже у відчинені ворота в'їжджали вершники.
— Ану, старий!..
Загукав до Ісмат-аги вершник вочевидь більш ніж середнього віку з
суворими різкими рисами обличчя і темною охайною бородою, вже
побитою сивиною. На ньому була блакитна чалма та багатий малиновий
халат із золотим шиттям.
— Кажуть, що ти, знаючи наші уподобання і настрої, приховуєш від нас
свої скарби! Родича свого не шануєш, хоч він дав тобі маєтність і владу, підняв тебе з дна! Ким ти був у Бухарі? Що ти мав? А тепер?
— Шаную!.. — упав на коліна Ісмат-ага. — Над усе шаную, великий
Юнус-хане! Аллах всемогутній бачить, я так ціную і так шаную...
— А де твоя донька? Ти чому її ховаєш від мене? Лише вітер доносить
слухи, що у твоєму домі квітне пишна троянда, далека від людських очей!
Де вона? Сюди її!
Усі заклякли на місці. Кров відхлинула Данилові з обличчя, і він ураз
збагнув: ось вона, та хвиля, коли все закінчилось! Вже були в його
минулому такі миті, коли життя кінчалось, все нищилось, горіло, падало, зникало, й минало багато часу, коли можна було хоч щось починати знову.
Це доки живеш. Відразу ж просто не підведешся після такого удару долі. От
все й скінчиться! Диявол біду перебуде, одна мине — десять буде!
По тому, як затремтіли руки в Ісмат-аги, як зблідло обличчя Хаміда (ой, як виразно бачив зараз усе Данило, ніби й не хвилювався, кожну дрібничку
відзначало його око), раптом видалося йому, що Хамід вже сказав старому
про нього і Зейнеб і що Ісмат-ага обмислював собі це питання і оскільки не
прогнав негайно ж Данила з двору, то схилявся вирішити на його користь. І
ось...
Тремтячим голосом Ісмат-ага закликав Зейнеб. Вона появилась у дворі за
мить, закутана в чадру й покривало, лише очима світила з тваринним майже
переляком, як полонена дика сарна.
— Е ні! — засміявся Юнус-хан. — Ти що, глузуєш з мене? Ану
скинь паранджу, дівча, я, Юнус-хан, тобі наказую!
Зейнеб схопилась за покривало, не в змозі ворухнути рукою, аж один із
воїнів, що прибули з Юнус-ханом, підскочив до дівчини і зірвав з неї
покривало. В Данилові рвонулась ізсередини хвиля зненависті, й він ледве
змусив себе утриматися на місці.
— Так-так! — прицмокнув язиком Юнус-хан, вдивляючись у
Зейнеб. — І ти, старий негіднику, міг оце ховати від мене? Щастя
твоє, що я нині добрий, та й дівка мені ще й як до вподоби. Заби