Якось я прокинулась серед ночі з якогось сну, важкого, як душне повітря, і жадала Шафу як чоловіка. Я була змушена переплести руки і ноги з тілом Р., мусила триматись його спазматично, щоб зостатись. Р. говорив крізь сон, але його слова не мали жодного сенсу. І нарешті, якоїсь ночі я розбудила його. Він не хотів залишати тепле ліжко, та я потягла його за собою і стали ми перед Шафою. Була вона незмінною, могутньою і спокусливою. Я торкнулась пальцями гладенької ручки, і Шафа відкрилася перед нами. Було у ній досить місця для цілого світу. Внутрішнє дзеркало відбило нас обох, виокремлюючи з темряви наші форми. Наше дихання, передусім нерівне й уривчасте, знайшло єдиний ритм, і не було між нами жодної різниці. Вмостилися ми в Шафі одне напроти одного. Обличчя закрили нам висячі вбрання. Шафа зачинила за нами двері. Так ми і замешкали у ній.
Спочатку Р. виходив кудись назовні: якісь закупи, якась праця чи щось подібне. Проте згодом це зусилля стало надто болісним. Дні зробились довшими. З вулиці доходить часом приглушена музика шахтарських оркестрів. Сонце сідає і сходить, і тоді вікна намарно намагаються втягнути його всередину. Меблі, серветки і порцеляну покриває щораз грубший шар пилу, а наше помешкання постійно тоне в сутінках.
“Deus ex”
Д. був справжнім комп'ютерним генієм, хоч і жив з допомоги по безробіттю. Іноді він брав якусь роботу, а все тому щоб не покидати своє помешкання, малу захаращену кімнату, і те місце перед вівтарем клавіатури, де точилось ціле життя, життя його і світу.
Найперше завжди підводили його очі, починали щеміти, сльозитись, отож він неохоче вставав і йшов до вікна, за яким дихала глибиною рухлива вузька вулиця. Здіймалася над нею пилюка спеченої спекою землі, змішана з відпрацьованими газами. В тому просторі Д. простягав, наче крила, втомлений погляд. Він бачив лише стіну кам'яного будинку навпроти та прямокутники вікон, за якими ворушилась часом якась тінь. Внизу рухали ся збляклі машини. Приблизно це бачив Д., коли дивився крізь своє вікно, але для Д. такий вид мав ту саму консистенцію, що сон – розмиту, непостійну, алогічну. Иого погляд не затримувався на подробицях, не виокремлював форм карнизу чи людських облич по той бік шиби. Д. лише дивився.
– То ілюзія, марево, – мовила його довговолоса дружина-буддистка, ділячись із ним салатом. В її голосі завжди була співуча нота дитячих лічилок, особливо тоді, коли вона починала свою улюблену фразу:
– Я є я, ти є ти...
Фраза ця не мала кінця.
Д. починав щось бачити, коли сідав перед екраном свого комп'ютера. Він мав тоді перед собою порядок, нескінченну гармонію, пряму дорогу, що провадила до цілі, ясність вибору, величезну потенцію думки. По тому він випробовував спокій, який виникає неспішно зі свідомості буття. В певних межах. Але чи можна говорити про якісь межі, коли творяться світи?
Бо Д., направду, творив світи. Він зачав з творення міст, спершу тих малих, з ринками повними яток, згодом – вже з великих метрополій. Програма краще виправдовувала себе на містах великих, тих, межі яких непомітно губились у пам'яті. Особливо любив створювати міста над берегами моря, портові вікна у світ, повні верфей, доків і вантажних кранів. Зачинав завжди з електрифікації міста, тягнув мережу високої напруги та будував безпечні електростанції. Згодом ставив фабрики, завжди з думкою про людей, яких незабаром туди поселить. Люди мусять мати працю. Його помешкання були добре збудовані й екологічно чисті. Він рішуче волів споруджувати особняки, без жодної великої панелі. Пам'ятав про очисні споруди, утилізацію сміття і про всі ті необхідні речі, яких бракувало в розмитому мареві за вікном.
Внутрішній час комп'ютера відлічував місяці та роки, а мешканці його міст розмножувались і старіли. Він будував їм також стадіони та лунапарки для розради сердець. Його міста розвивались і збільшувались. Д. вже призвичаївся до того, що в певний момент передмістя починали вироджуватись, псували гармонію, тож мусив звертати на них особливу увагу. Був це якийсь внутрішній процес, невід'ємний від існування міста. Міста старілись. Внутрішні комп'ютерні люди були наділені інстинктом, який наказував їм залишати міста, близькі до смерті. Куди вони йшли тоді? Куди інде, де могли існувати в завмерлому стані, чекаючи, поки пальці Д. повернуть їх до життя.
Завше діяв один і той самий принцип: міста, полишені на самих себе та штучному внутрішньому часу, не порядковані, не ремонтовані, занепадали і потрапляли в нищення, підвладні всепроникній та безсмертній ентропії.