Не забудь узяти купальник і капелюха: сонце тут просто вбивче. А проте не хвилюйся, якщо в тебе їх немає, в Таорміні, трохи далі, можна купити «Прада» й «Ґуччі».
Побачимося завтра!
З любов’ю,
P. S. Чудові новини щодо звільнення. Здається, ти ненавиділа цю роботу, так?
P. P. S. Скільки, ти сказала, важиш?
Я довго дивлюся, не кліпаючи. Коли я нарешті кліпаю, лист від Бет і досі на екрані. Швидка вона: завтра вранці. Вона купила мені квитки? Контроль – її пунктик.
І звідки така одержимість моєю вагою?
Від: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Дата: 24 серпня 2015 13:20
Тема: RE: Відвідини
59 кілограмів. До завтра.
Надіслати.
Бет відповідає майже миттєво.
Від: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com
Кому: Алвіна Найтлі AlvinaKnightly69@hotmail.com
Дата: 24 серпня 2015 13:23
Тема: RE: Відвідини
Чудово! Я теж! Цілую.
Що? Як це взагалі можливо? Вона ж нещодавно народила. «Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить».
Тепер ви розумієте, що я мала на увазі? Першокласна сука.
Завтра вранці я лечу на Сицилію клаб-класом (що воно таке?), а потім мене підкинуть на «ламборґіні». Звучить казково. Як мені кортить побачити Амброджо, він просто свято для очей. Він як Бред Пітт, помножений на Ештона Кутчера в степені Девід Ґенді. Може, Бет не така вже й дурепа.
Я кидаю обгортки від кебаба на ґанок, на купу до інших, і підіймаюся сходами через дві приступки.
Я сама в квартирі, якраз як я люблю. Якби ж так було завжди. Я вже викурила одну за одною шість цигарок і випила більшу частину пляшки «Піно ґріджо», яку знайшла в холодильнику. Вона не моя, але завтра я їду, тож мені цілком і повністю начхати.
Я відчиняю шафу та дістаю з-під ліжка валізу. Здмухую пил, змітаю сигаретні недопалки й панчохи. Не можу повірити, що знову їду до Бет. З народження до коледжу ми були практично нерозлучні (але не тому, що самі так вирішили: подумайте про стьожкових червів, або дракункульоз, або кровососних паразитів). Це було двадцять шість років, десять місяців і двадцять днів тому. Штовхаючись у солоному амніотичному морі, ми не могли дочекатися моменту, коли станемо окремими створіннями. Дев’ять місяців плавати обличчям до чиєїсь дупи – це надто довго. Бет вирвалася першою, вжухнувши родовим каналом, наче канадська зірка бобслею, яка претендує на золоту медаль Олімпійських ігор. Я застрягла, народжуючись ногами вперед. Акушерці довелося неабияк мене тягнути. Те, що я заклала стопи за вуха, спричинило розриви. Не варто пояснювати, що після народження першої дитини мамі довелося сильно тужитись. Нащо я була їй потрібна? У неї вже була Бет. Я була надлишковою, нікому не потрібною рекламною акцією «купуй один, отримуй другий безкоштовно». Нерозпакованим сиром, що гниє в глибині холодильника. Другою упаковкою печива «Джаффа», яке ніхто ніколи не з’їсть. Чимось, про що легко забути, що легко ігнорувати.
Мама вічно «забувала» про мене, так само як «забула» повідомити, що емігрує до Австралії. Вона «забула» зробити мені щеплення, і я підхопила кір. Вона «забула привести мене додому з супермаркету, забула мене в потязі в Пензанс. Вона «забула» запросити мене на похорон бабусі. (Не моя провина, що вона померла. Я просто навідувала її, коли вона нарешті дала дуба.) Ну, тепер ви маєте уявлення.
Через те, що я застрягла, мене помістили в акваріум, тобто в інкубатор. Це було якось пов’язано з нестачею кисню. Коли мене вперше побачили, я була яскраво-фіолетова. Через те, що я лежала в акваріумі, я мала лишатися в лікарні. Мене не годували грудьми, на відміну від Бет. Медсестри годували мене з пляшечки. Мені діставалася тільки суміш. Мама лишалася з Бет, її дорогоцінною первісточкою, і вони вдвох чудово проводили час. Коли мене нарешті виписали, за кілька тижнів, мама приїхала по мене лише після того, як отримала три повідомлення на автовідповідач. Звісно, на той час у них уже був міцний зв’язок із Бет. До того ж усі знають, що третій зайвий. Така модель стосунків існувала протягом двадцяти шести років: мама була лінива, Бет було легко любити – вона була слухняна, добре поводилася, бездоганно виглядала. Вона ніколи не змушувала нас ніяковіти перед сусідами, не тікала, не мала проблем із поліцією. Вона не лаялася й нічого не підпалювала. У ній жодного разу не розчаровувались.
Мене назвали на честь нашого батька, Алвіна (ото багата уява!), а Елізабет – на честь Її Величності королеви (цю історію мама не втомлюється переповідати). Якось так сталося, що мама не дуже добре ставилася до батька. Вони розійшлися невдовзі після нашого народження, і він поїхав жити до Сан-Франциско. Після цього я його не бачила. Не надто велика втрата. Мабуть, він був якийсь недоумок. Мама ніколи б не погодилася жити в Америці, чи в Ґренландії, чи в Афганістані, чи деінде – так вона любила королеву. Віддана, як собака. Єдине, чому вона погодилася переїхати до Австралії зі своїм другим чоловіком (безнадійним хамом на ім’я Руперт Вон Віллубі), – це те, що Сідней підпорядковується королеві. Свідома громадянка, справжня патріотка, вона завжди віддавала перевагу Елізабет, а не мені. Якби ж тільки існувала якась королева Алвіна! Я перевіряла у «Вікіпедії», але ні, такої не було. Лише дурна зникла дівчина з роману Д. Г. Лоуренса, якого я не читала.