– Я читав газети. Самогубство? – питає він.
Я гучно зітхаю.
– Так, звісно, так це виглядає. Його знайшли на каменях, біля скелі.
Священик киває, на його обличчі похмурий вираз людини, яка знає, про що говорить.
– Коза ностра, – шепоче він, наче це лайка, наче він згадує чорта в домі Бога.
Ми сидимо мовчки. Я роздивляюся довгі чорні залізні гвіздки, що стирчать з Ісусових рук і ніг. Вони нагадують мені про ляльку Бет і всі ті шпильки, які я в неї повстромляла. Правда – те, в що ми вибираємо вірити. Об’єктивної реальності не існує.
– Картина й досі у вас? – раптом питає він, дивлячись на мене сльозливими очима.
– Так, – кажу я.
Плечі розслабляються. Можна видихнути. Він однозначно покупець.
– І ви досі хочете її продати.
Я киваю:
– Умгу.
Бачу, він її дуже хоче. Цікаво, наскільки. Він водить долонями по ногах, розгладжує складки на вбранні, сідає трохи пряміше.
– Треба бути обережними, Бетто, – каже він тихо. – Є люди, яким про все відомо. Люди, які вбили твого чоловіка. Тобі не можна більше тут лишатись. Того, хто вбив твого чоловіка, ніщо не зупинить на шляху до картини.
Ага. Кажіть собі.
– Я розумію.
– Ти мусиш поїхати, – каже він.
Я зиркаю на нього.
– Не хвилюйтеся за мене.
Священик відвертається. Він дивиться на Ісуса. Ісус теж дивиться на нього.
Здається, що між ними відбувається якась таємна розмова. Я думаю про Таллулу. Це нагадує мені про Бет та її уявну подружку. Він вагається, але потім веде далі:
– Із твоїм чоловіком ми зупинилися на ціні в три мільйони, але він хотів більше, – зітхає священик. – Любов до грошей – корінь зла. Перше послання Тимофію 6:10.
– Минулого разу ви щодо ціни сперечалися? – питаю я. Звідки в священика три мільйони євро? Клерикалам у цій країні забагато платять.
– Ми не сперечались, не сперечались. Ділові перемовини.
Струшую головою, ховаю неслухняне пасмо волосся за вухо.
– Вона коштує принаймні двадцять мільйонів доларів, – кажу я, намагаючись надати ваги своїм словам. Я знаю, що кажу, Ніно з «Ґуґлом» мене просвітили.
Священик повертається до мене:
– Бетто, ти мусиш зрозуміти, що цю картину шукають в усьому світі. Тепер, коли твій чоловік загинув, стало ще небезпечніше. Я можу запропонувати тобі два мільйони. Це моє останнє слово.
– Останнє слово?
– Так.
Усміхаюся священикові найсолодшою з усмішок.
Він думає, якщо я жінка, то сама наївність? Два мільйони євро? Та це ж грабунок посеред білого дня. Я хочу більше. Роздивляюся священика в пошуках слабких місць, дослухаюся до його хрипкого дихання. Він дивиться на мене, непохитний, невблаганний. Легко бути впевненим, коли на твоєму боці сам Бог. Якщо я не продам картину йому, в мене не лишиться ані покупців, ані способів їх знайти. Я могла б наполягати на трьох мільйонах, але тоді він, безумовно, відшив би мене. Я не хочу його втрачати. Він знає, що смерть чоловіка змусить мене поступитись. Знизити ціну на мільйон євро – жорсткий хід, особливо як на священика. Принаймні бідні наслідують Землю.
– Два мільйони євро, – погоджуюся, скрегочучи зубами. Я не хочу сперечатися й не вмію вести перемовини. Але два мільйони – це краще, ніж нічого, і Ніно буде задоволений, що я домовилася про продаж. Я простягаю руку, і священик тисне її. Його обличчя світиться сяйвом юності, наче за мить йому стало дев’ятнадцять замість дев’яноста.
– Я заберу її сьогодні ввечері, – каже він, усміхаючись. – Я приїду до вас із грошима. Потім ви маєте поїхати. Амброджо хотів перевезти вас у безпечне місце – тепер ви мусите їхати сама.
– Звісно, – кажу я.
Я й не подумаю звідси їхати. Полишити віллу? Краєвиди? А басейн він бачив? Поїхати з Таорміни? Та він, певно, думає, що я несповна розуму.
– Хто це? – питає священик, вказуючи на Ніно.
Погода огидна. Безодні небесні розкрилися, і краплі падають срібними кулями. Це мій найхолодніший день на Сицилії. Мені довелося знайти в Бет пару шкарпеток. Я навіть вдягла светра. Ми сидимо у вітальні, затулившись фіранками від грому та блискавок. Я думаю, чи не варто розвести вогонь у каміні. Ніно розкинувся на канапі – ноги на журнальному столику, келих вина в руці.
– Це Ніно, – кажу я, зачиняючи двері за священиком. Він витирає ноги об килимок, змахує краплі з жакета, повертається до мене та насуплюється.
– Доне Франко, – каже Ніно, ледве помітно кивнувши. Так його звуть? Я думала, Ніно його не знає. Напевне, Таорміна – маленьке містечко.
– Ніно, – розкотисто каже священик.