– Що ти, в біса, наробила?
Передок машини висить навскоси. Табличка з номером тріснула. Фари розбиті. Виглядає кепсько. Непоганий результат!
– О, ну я лише трішки стукнулась…
– Вона зламана, так їхати не можна. Нас зупинить поліція.
Він відриває те, що лишилося від розбитого бампера, й кидає на заднє сидіння.
– Ах, як шкода. Доведеться нам узяти «ламбо».
– Бетто! Madonna! Ти мене з розуму зводиш!
Ми сідаємо в машину. Я намагаюся не видаватися надто задоволеною.
– Я знаю, де ми можемо їх скинути, – каже Ніно. – Звертай ліворуч.
Я різко повертаю, нас із силою відкидає. Ніно врізається в двері. Він тримається за рану й розлючено дивиться на мене. Кататися зі мною – все одно що на атракціонах в Альтон-Тауерс: «Немезиді», «Забутті», «Вагонетці-втікачці». Люди платять великі гроші, щоб їх налякали на тих атракціонах. Серйозно, що йому не так? Мій джгут із сорочки «Ів Сен-Лоран» мокрий наскрізь. Кров просочила його та скрапує на підлогу. У машині пахне як у м’ясній крамниці.
– ААА! – каже Ніно. Він стягає сорочку з руки.
– Нащо ти знімаєш ту штуку? Ти все заллєш кров’ю, – кажу я. – Не хочу, щоб ти мене забруднив. Я тільки перевдягнулась. Далі куди?
– Прямо. Дай мені це, – каже він, показуючи здоровою рукою на зім’яту футболку. Він зняв її з одного з охоронців, перш ніж розпилювати його. Така далекоглядність вражає.
– Ніно, я веду машину. Сам розберися, – кажу я.
– Ти називаєш це «вести машину»? Якби не моя рука, я б тобі показав, як поводитися за кермом. А ти ведеш як білявка.
– Так я й є білявка.
– Точно, – бурчить Ніно.
Я втоплюю педаль газу. Двигун гуде. Потилицю втискає в підголовник. Подивимось, як я зможу розігнатись.
– ААА! – каже Ніно знову. Та це він блондинка. Скімлить через свою руку. А рана ж не така вже й страшна. Куля ледве її подряпала.
– Коли ми скинемо тіла, пересядемо в «ламбо», – кажу я. – Твій мінівен – лайно.
– Це «мерседес»! – каже він. – То була хороша машина, поки ти її не розбила.
Він нахиляється й хапає футболку, обкручує навколо руки. Зубами він тримає один край футболки й міцно її зав’язує. Здоровою рукою витирає піт із чола.
– Гальмуй, – каже Ніно. – Ми на місці.
Тисну на гальма. Зупиняємося на мосту. Висота – метрів п’ятнадцять. Вітряно, прохолодно. Відчиняю двері машини. Виходжу. Хвилі б’ються об скелі, збиваючи білу піну. Відчуваю сіль і йод. Дивлюся крізь поруччя на чорну глибоку воду. Цікаво, скільки тіл там на дні. Це місце ідеально підходить, щоб їх скидати. У мене відчуття, що Ніно вже тут бував. Ми мучимося з валізами, та нарешті нам якимсь чином вдається перекинути їх через поруччя. Вони хлюпають, бризкають, бульбашаться й нарешті йдуть на дно – вниз, вниз, вниз. Я обертаюся, щоб глянути на Ніно, але він уже в машині. Як йому вдається рухатися так тихо? Він як той сексуальний привид, Патрік Свейзі, в тому фільмі… забула назву.
Повертаюся до машини. Так круто, що ми візьмемо «ламбо»! Цікаво, яку швидкість вона може розвинути? Амброджо витискав сто вісімдесят, але я хочу більше. Покажу Ніно, як водять білявки. Будемо в Лондоні засвітла.
Ми виїжджаємо з вілли й крадемося заїздом в хмарці диму від спаленої картини. Бувай, «Чорна перлино»! Па-па. Прощавай.
– Arrivederci.
Цікаво, коли ми побачимося знов. Вивертаю на дорогу, та раптом гальмую.
– Чорт! Забула! Я швидко.
Задкую на доріжку.
– Щось забула? У нас немає часу!
– Я знаю, знаю. Це недовго. Просто… зачекай.
Вистрибую з машини й грюкаю дверима перед ошелешеним обличчям Ніно. Він дивиться в лобове скло й хитає головою. Біжу по рінню та влітаю всередину. З блискавичною швидкістю підіймаюся сходами. Вдираюся в спальню Бет. Так, куди я його поклала? Після моїх зборів це місце більше нагадує розтрощений потяг. Скрізь одяг. Прикраси. Взуття. Тепер спальня скидається на мою кімнату в Арчвеї, окрім прикрас, звісно. Я сідаю на ліжко, обхоплюю голову руками. Думай, Алві, думай. Це важливо. Куди ти його поклала?
Він у візочку!
Біжу вниз коридором. Візочок припарковано під сходами. Лізу в кошик під сидінням Ерні й дістаю згорнутий портрет Ченнінґа Тейтума.
– Пробач, – кажу я, розгладжуючи папір. – Я більше ніколи тебе не покину.
Втоплюю педаль у підлогу, й ми проносимося повз амфітеатр, мчимо крізь фруктові й цитрусові сади. Свіжий запах цедри перебиває металевий сморід крові. Дах опущено, а небо повите рожевим – перші проблиски неймовірного сходу. Ми повертаємо за ріг.