– Отам! – каже Ніно.
– Що?
– Позаду. Бачиш? – горлає він.
– Бачу що? Оту машину? Ну то й що?
– Вони переслідують нас! Merda! Треба було швидше вшиватись. – Він гупає здоровим кулаком по передній панелі. Думаю, він казиться через картину.
– А чому ти вирішив, що вони женуться за нами?
– Вони наближаються. Газуй! Газуй!
Гаразд, Ніно, як скажеш. Влаштуємо погоню? Ото розважимось.
Натискаю на газ. Вітер б’є мені в обличчя. «Ламбо» кидає вперед. У шлунку щось обривається. Глипаю в дзеркало заднього огляду: зловісний чорний «лендровер» за нами прискорюється. Дідько. Можливо, Ніно має рацію?
– Це вони, це з клану священика! Це Дон Мотізі, – каже Ніно, вириваючи собі волосся. Ми завертаємо, і, попри всі зусилля, Ніно знову б’ється рукою об дверцята. Він тихо й дивно нявкає, наче кошеня в сміттєвому пакеті. Думаю, мій стиль водіння лякає його. Мене ж він лякає. «Лендровер» у нас на хвості набирає швидкість.
– А це Дон Ріццо! О, Madonna, нам хана!
Бачу в дзеркалі заднього огляду двох недобрих на вигляд чоловіків.
– Що робити? – питаю.
– Просто їдь. Чорт. Ти сказала, що вмієш кермувати.
А машинки в парку атракціонів рахуються? Я ж могла і збрехати…
ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!
Гуркіт пострілів, вереск шин.
– Дідько! – кажу я. Думаю, вони подряпали портрет.
– Їдь! – горлає Ніно. – Хрін собачий!
Щосили тисну на газ. І нащо я взула ці кляті підбори, вони заважають. Я заледве можу в них ходити, що вже казати про водіння. Але вони так личать до цього вбрання.
– Я не можу швидше!
ТИ-ДИЩ! ТИ-ДИЩ!
Лечу на швидкості сто миль за годину. Дорога звивиста, дірява, крута.
Бачу попереду заворот і б’ю по гальмах.
– Що ти робиш?
– Їду туди.
Викручую кермо й повертаю за ріг на вузьку, обсаджену деревами вулицю. Нога зісковзує з педалі, двигун глохне. Довбані туфлі! «Ламбо» кашляє. Шини скриплять. Відчувається ядучий запах паленої гуми. Ми заклякаємо.
– Їдь! – горлає Ніно.
– Я не винна! Це туфлі! – кажу я. – Ти колись водив на п’ятнадцятисантиметрових підборах?
Заводжу двигун і тисну на газ, ми мчимо дорогою. Охуїти не встати. Це божевілля якесь. У дзеркалі видно, що «лендровер» наближається, він ближче, і ближче, і ближче, і ближче. Дідько.
– Повертай ліворуч, – каже Ніно. – Це дорога на Таорміну.
– В місто? Упевнений?
– Довірся мені. Ліворуч.
Прибираю волосся з очей і роблю, що він наказує. Ми пролітаємо вулицями й прямуємо в Таорміну. Двигун реве. «Лендровер» наздоганяє.
– Тепер праворуч, – кричить Ніно.
Це дуже крутий поворот. Шини вищать. Дорога має старе цегляне склепіння. Проїзд завузький. Ми не проїдемо. Заплющую очі й прискорююсь. «Ламбо» протискається крізь вузький отвір, під дном шурхотить каміння. О Господи, фарба! Машина! Ми ніколи не знайдемо такого відтінку червоного. Розплющую очі, і от ми вже її проминули, виїхавши на маленьку площу. Озирнувшись, бачу, як «лендровер» намагається заїхати в арку: фонтан бризок, скрегіт металу об каміння – він застряг. Як укопаний. Бачу, як чоловіки намагаються відчинити дверцята – але їм заважають стіни арки.
– Так!
– Sì!
Ми з Ніно даємо один одному п’ять.
– Ура! Вперед, мала! Давай, Алві! – кажу я. Взагалі-то, все виявилося досить просто. Ну що сказати? Я профі.
– Хто така Алві? – питає Ніно.
– О, та ніхто, – кажу я. Упс. Хапаю пістолет Ніно та стріляю назад. Лобове скло «лендровера» розсипається на друзки. Засаджую їм по кулі в голову. Два першокласні постріли.
– Прекрасно! – кажу я.
На відстані виють поліцейські сирени – пронизливе, моторошне НІІ-НОУ, НІІ-НОУ. Ніно зиркає на мене. Він не всміхається.
– Чорт, їдь!
Коли ми переїжджаємо міст, він викидає пістолет із машини в море. Я вже збираюся полаятись, аж коли помічаю вираз його обличчя: він невтішний. Думаю, він дуже любив свій пістолет. Але подорожувати зі знаряддям убивства – не найкраща ідея. Що, як нас зупинять? Не варто так ризикувати. Скидаю туфлі й тисну на газ. Босоніж простіше. Як я люблю водити цю машину!
Розділ сороковий
Поговорімо трохи про самореалізацію. Тиждень тому в мене було не життя, а лайно. Я ненавиділа свою роботу. У мене була клінічна депресія. Двійко нечупар вигнали мене з квартири. Я, курва, хотіла, курва, померти. А що тепер? Привіт, дольче віта! Тут веселки, й метелики, й великі горщики, повні меду. Я знайшла своє райське місце. Свою природну стихію. І знаєте що? Взагалі-то круто бути живою.
Алві. ЖИВА.
Алвіна сходить, як ЛАВИНА.
Нарешті, нарешті я знайшла те, що мені добре вдається. Те, в чому я краща за Бет.