– І до десяти тисяч. Двадцять платять за складну роботу.
Сичання сечі по кераміці. Туалетний сморід. У кутку на підлозі – калюжа. Стіною повзе густа чорна пліснява. Затуляю рота рукою.
– Але це на Сицилії. Там у вас не Монте-Карло. У Лондоні буде інакше. Прибутковіше.
У кабінці натискають на злив. Виходить, у туалеті було не порожньо. Ми не самі. Притишуємо голоси, щоб нас ніхто не почув.
– Мій рекорд – двадцять тисяч. Але то була велика шишка – урядовець. – Ніно шепоче, як змія.
– Добре для резюме, – кажу я. – Уяви, якщо я працюю з тобою. Заробляємо вдвічі більше, вдвічі швидше. Уяви, як би ми розвернулися в Лондоні.
У якомусь гламурному місці. Стильному місці. Мені вже кортить бути непристойно багатою.
– В будь-якому разі, із Сицилією покінчено. Я знаю про війну. Мафія в дупі.
Ніно закінчує пісяти. Він застібає блискавку, підходить до вмивальника, дивиться на мене в дзеркалі, миючи руки.
– Це я в дупі, через тебе. Я ніколи не зможу повернутися на Сицилію.
Чоловік прочиняє двері кабінки. Він низенький і худорлявий, у бейсболці «РОМА». Певно, турист. Чоловік дивиться на мене, насуплюється, потім дивиться на Ніно й знову на мене. Ніно дивиться на нього, абсолютно нерухомо. Він нагадує мені богомола, виструнченого, готового напасти будь-якої миті. Чоловік киває й вибігає геть, як наляканий цвіркун. Він навіть рук не помив. Напевне, Ніно до смерті налякав його. Напевне, то була кров. Руки в нього розйобані. Думаю, об’єктивно вигляд Ніно жахає. Але мені він усе ж видається сексуальним.
– Чула про Джованні Фальконе? – каже він у дзеркало. – Один із моїх. Ну, там був не тільки я… були й інші хлопці… всі вони сіли.
– Ми досягли б убивчого успіху, – кажу я.
– Ти колись про нього чула?
– Про кого?
– Не важливо.
Спекотно. Липко. Волого. Збіса неприємно. Я хочу повернутися на палубу. Побути на свіжому повітрі. Я підходжу до нього ззаду, обіймаю його за талію, притягую до себе.
– Милий, милий… удвох ми б стали легендою, – кажу я.
Дивлюсь, як він підставляє руки під воду й тягнеться до контейнера з милом. Натискає на носик, але нічого не виливається. Він натискає ще і ще, але там порожньо. Здоровою рукою він зриває його зі стіни й кидає через усю кімнату. Контейнер врізається в іншу стіну. Хрускіт цупкого пластику.
– Ти вбила одну людину і вже вважаєш себе Аль Капоне.
– Справа не в кількості, а в якості…
Він не знає про інших. Якби ж я могла йому розповісти. Якби ж могла зізнатись. Щоб між нами не було секретів. Я хочу розповісти йому, що я не Бет.
– Ти талановитий початківець, Бетто. А в мене двадцятирічний досвід… репутація… – каже Ніно.
– То й що? Тепер вона нічого не варта. Ти ж сам сказав, що ми ніколи не зможемо повернутись.
Ніно лається італійською собі під ніс.
– Назви мені хочу одну жінку-кілера, – кажу я.
– Кілершу? – каже він. Ніно зводить очі, намагаючись зустрітися зі мною поглядом. В його голові щось не сходиться. Я спричинила в його мізках коротке замикання.
– Умгу. Не можеш.
– І не просто так, – каже він. Він відсуває мене й підходить до сушилки, але вона не працює. Він натискає на важіль, щоб дістати паперового рушника, але їх не лишилось.
– Ти ж сам знаєш, що в мене добре виходить. Ті два постріли в машині були бездоганними.
– А хто сказав, що я шукаю партнера?
Він смикає важіль угору й униз, угору й униз.
– Думаєш, що отримаєш цю роботу тільки тому, що ти дружина Амброджо? Ти цього не вчилася, в тебе немає досвіду. І звідки в тебе така кровожерливість? Ще тиждень тому тобі навіть зброя не подобалась!
Ніно викидає пристрій для рушників у туалет. Мені паморочиться в голові. Мені потрібне повітря. Земля надимається, паром хитається туди-сюди, сюди-туди. Я біжу через кімнату, проношуся повз Ніно і не влучаю в туалет. Я блюю просто на підлогу.
– Це погана ідея.
Розділ сорок перший
Арона, Італія
– Ми вже близько? – питаю.
Після довгих годин «Металіки» я б убила й за легшу музику. Не можна сказати, що в мене радісний настрій або схильність до хвацького кантрі, але геві-метал Ніно вбиває мене. Досить із мене ударів по башці. Може, одну пісеньку Тейлор Свіфт? «Я знала, що з тобою буде важко». Оця мені подобається.
– Близько до чого? – відказує він.
– Не знаю. До Франції?
Він скоса дивиться на мене.
– Ми ще навіть не перетнули швейцарський кордон.
– Отже… ні?
– І коли ми виїдемо з Італії, нам доведеться проїхати ще всю Швейцарію.
– О, – кажу я.
Треба було вивчити карту. Бет подивилася б карту й наґуґлила зупинки з туалетами й гарними місцями для пікніка.