– Бла, бла, бла, бла, Елізабет Карузо… – каже голос із радіо.
– Що за хрінь? – питаю я.
– Шшш, – відказує Ніно, роблячи голосніше. Радіо белькоче ще двадцять-тридцять секунд. Вдивляюся в обличчя Ніно, намагаючись розгадати реакцію.
– Що? Що таке? Скажи мені! – вимагаю я.
– Вони допитали охоронця. Ти ж знаєш того охоронця? В амфітеатрі. Франческо як там його.
Чорт.
– Так. А що?
То його звуть Франческо. Дивно, він не схожий на Франческо. Скоріше на Карло чи на Клаудіо.
– Він сказав, що хвилювався за тебе. За твою безпеку. Сказав, що останнім часом ти була сама на себе на схожа, що б це не означало. Ще сказав, що ти bellissima. Дуже вродлива тобто. Коротше, все добре, – каже Ніно. – Поліція шукає тебе. Про мене їм не відомо.
– Вони шукають мене? І що в цьому хорошого?
Шукаю відповіді в його очах.
– Те, що вони не шукають мене.
– Який ти довбень. Що вони сказали?
Ніно дістає кокаїн і вирівнює доріжки на Біблії. Дає мені 50 євро. Я вдихаю порошок.
– Їм відомо про стрілянину. Хтось повідомив, що чув постріли. Вони знайшли два тіла в «лендровері». Поліція знає, що ти зникла, і хвилюється.
– То я в розшуку чи ні? Я можу виїхати з країни?
О Господи, будь ласка, випусти нас з Італії. Усе буде гаразд, треба тільки в’їхати до Швейцарії. Швейцарці на розслабоні. Гляньте хоча б на Роже Федерера.
– Не знаю, – каже Ніно, прочиняючи двері, встаючи й розминаючи ноги.
– Тобто, ти не знаєш? – вистрибую я з машини. – Куди ти йдеш?
– Я йду по сніданок. Хочеш щось?
Сніданок? Про що він? Зараз друга дня.
– Ні. Що скажеш про кордон? Про італійську поліцію?
– Пошукаю піцерію. Любиш пепероні? Лишайся в машині. Нікуди, трясця тобі, не йди. Він виймає ключі від машини й кидає собі до кишені.
– Агов!
Він іде геть.
– Я хочу пити, – гукаю навздогін.
– Прихоплю пива, – кричить він через плече.
Він зникає за рогом.
– Я не люблю пиво! І купи мені тампонів і парацетамолу. Здається, в мене починаються місячні.
Все тіло охопив спазм. Це місячні, або я просто пересиділа в цьому кріслі. Ну просто чудово: останнє, що мені потрібно, – п’ять днів стікати кров’ю. Не зрозумійте мене неправильно. Я дуже люблю кров. Коли вона не моя. Відкидаюся на сидінні.
Грьобаний пиздець, вся ця подорож – справжнє жахіття. Хапаю сумочку, відкриваю її. Дивлюся на паспорти: на свій та на Бетин. Свій кладу на передню панель, щоб тримати його напоготові, Бетин кидаю на дно сумочки. Якщо вони розшукують Бет, я мушу перетворитися на Алві. Моя інтуїція на паромі не підвела мене. Опускаю скло, щоб вдихнути повітря, щоб мені в обличчя дмухнув бриз. Що, як Ніно побачить паспорт? Краще б цього, курва, не сталось.
Оглядаю машину. Страшенний безлад: полістиренові стаканчики, масні обгортки від паніні, порожні пачки «Мальборо». Наркотики Ніно на щитку. Мої на задньому сидінні. Якщо ми збираємося перетнути кордон, зайві проблеми нам не потрібні. Треба спекатися цієї гидоти. Знаходжу свій кокаїн, беру пакетик Ніно й вислизаю з машини. Сьогодні пекельна спека. Свіжий бриз уже не дме. Сонце обпікає плечі, чоло, шкіра на потилиці, здається, вже запеклась. Нижче біля дороги стоїть сміттєвий бак, і я кидаю кокс туди. Ніно мене вб’є, але я не хочу ризикувати. Наостанок облизую вмочений у кокаїн мізинець і кидаю пакети на дно бака. Прикриваю їх примірником «Корр’єре делла сера». Трохи подумавши, дістаю газету. Швидко продивляюсь заголовки й картинки на обкладинці та кількох перших сторінках, про всяк випадок, раптом там є щось про мене. Тобто про Бет. Але нічого немає. Поки що.
Швейцарія вибоїста, і мене захитало в машині. Франція нудна й пласка. Я полегшено видихаю, коли ми доїжджаємо до Євротунелю, хоча це означає, що доведеться їхати через Кале, а це – справжня клоака. Я ніколи не розуміла, чому людям так подобається Франція. Одного разу ми з Бет і мамою їздили на вихідні в Париж. Ці два дні видалися мені дуже довгими. Люди вважають, що Париж – місто закоханих, але вулиці смердять сечею й запруджені жебраками. Японці вдаються до терапії, щоб оговтатися від культурного шоку після відвідування Парижа. Серйозно. Вони летять туди, сподіваючись побачити Коко Шанель і палаци Діснея. Вони стоять по п’ять годин у черзі до Ейфелевої вежі, сидять у таксі з божевільними водіями, що гудуть, надриваючи клаксони в заторах біля Тріумфальної арки, а потім підхоплюють гонорею від чоловіка на ім’я Марсель. Їх годують часниковим пюре, сирою яловичиною та сиром із личинками. Вони пасивно викурюють по двадцять «Ґалуа» й сумують за Харадзюку. Богом клянуся, саме так і стається з кожним із них. Це менше схоже на «Північ в Парижі» Вуді Аллена й більше на «Міст через ріку Квай».