– І який, чорт забирай, у цьому сенс?
– Ноги розім’яти.
– Мені не треба ноги розминати.
– На машини подивимось.
Ніно глипає й хитає головою.
– Ми їхали нескінченними трасами й не бачили нічого, крім машин. Ти хочеш іще на машини подивитись? Наша машина найкраща на цьому клятому потязі. Дивися на неї.
Він має рацію. Мені набридли машини. Мені набридло кермувати. Я погано воджу, тож компенсую брак техніки швидкістю. Якщо запалити в Євротунелі пожежу, думаю, весь потяг вибухне. У всіх цих машинах повно бензину. Тут скупчилися сотні машин. Запали один сірник і лиши його під машиною, і вся ця клята штука вибухне, як динаміт. Полум’я сягне Фолкстоуна й Кале, вириваючись, наче з пащеки вогнедишного дракона. Ото було б збіса видовищно. Я б дуже хотіла це зробити, але звідси не вибратись. Ми б обоє тут згоріли.
Чи варто воно гострих відчуттів?
– Ніно, – питаю я, кладучи руку йому на плече. Я відчуваю, як він пашіє теплом крізь шкіряну куртку. – Ти хочеш померти?
– Що? Зараз?
– Ага. Зараз?
На мить він замислюється. Я чую, як дзижчать коліщатка в його голові.
– У нас у дипломаті два мільйони євро, повна валіза діамантів і класична «ламборґіні». Ні, Бетто. Дідька лисого, я хочу жити.
Справедливе зауваження.
– Добре. Я просто спитала.
Він забув про віллу. Коли все скінчиться, я її продам. Вона коштуватиме дофіга й більше.
– Купимо маєток у Беверлі-Гіллз?
– Ні, я хочу віллу в Неаполі біля моря.
Ніно досі бурмоситься. Мені подобається, коли він злий. Подобається, як його очі дірявлять голову – як кулі, чи свердло, чи гострий камінь, а зуби зблискують артилерійським вогнем. Подобається гортанне ричання в його голосі. Цікаво, чи зробить він мені пропозицію, коли ми дістанемося до Лондона. Якщо зробить, я скажу «так».
Коли ми будемо в Англії, я розроблю план – хитромудрий план для мене, Ерні та Ніно. Ось що нам треба – дивовижний план! Геніальна стратегія. Ми можемо з невгамовним ентузіазмом в очах подорожувати світом, вбиваючи, трахаючись, виходячи в море, перевищуючи швидкість, купуючи, що заманеться, засмагаючи, будуючи хмарочоси з піску на білих, як кокс, пляжах з чистою, як горілка, водою. Ми можемо забути про Амброджо та Бет. І про Сальваторе. І про всю ту шваль. І про священика. Я про нього забула.
Сент-Джеймс, Лондон
– Ага, але чому обов’язково «Рітц»? – питає Ніно.
Я застрягла на першій передачі в тягучці бампер в бампер на Пел-Мел.
– Він збіса дорогий, – каже він.
– Я знаю, що дорогий. Я завжди хотіла там зупинитись.
– І що ти там робитимеш? Купатимешся в шампанському?
– Ну, якщо хочеш, то…
– Вони там що, золотом нас годуватимуть?
– Взагалі, не виключено…
– Якщо тільки Кейт Мос і Наомі Кемпбелл мені там не відсмокчуть, не думаю, що це варте…
– Ну, можливо, в ціну номера й не включено сексуальні послуги від супермоделей, але нащо вони тобі? У тебе є я.
Ніно шморгає. Підозрюю, що це сміх.
Ми завертаємо на Пікаділлі й зупиняємо машину перед готелем. На ньому великими ефектними літерами написано «РІТЦ». Перед нами колонада. Прапор Британії. Я віддаю ключі паркувальнику й виходжу з «ламбо».
– Не розбийте її.
– Добре, мем.
– І не загубіть.
– Мем.
Швейцар киває: чорний казанок із золотим краєм, довге чорне пальто, великі золоті ґудзики – в його натертих туфлях можна побачити власне відображення.
Він прочиняє важкі засклені двері. Ми ступаємо в «Рітц» – блискучий, залитий сонцем атріум. Букінгемський палац чи Версаль. У повітрі запах троянд, посередині холу – величезний букет. Бет любила троянди. Їй би це сподобалось. Напевне, ці декорації в стилі Бет. Ми з Ніно прямуємо до стійки адміністраторів.
– Як твоя рука?
Ніно дивиться на мене й кривиться.
– Досі збіса болить, але вже трохи краще.
– Круто, – кажу я.
Коли ми підходимо, чоловіки за стійкою припиняють говорити.
На них світло-сірі костюми-трійки з краватками в тон. Напевне, вони думають, що ми недостатньо урочисто вбрались.
– Доброго вечора, мадам, сер, – каже чоловік.
– Привітики, – кажу я.
За стійкою – величезне, від підлоги до стелі, дзеркало, вигадливий старовинний золотий годинник. Римські цифри кажуть, що зараз 11:30 ночі. Настінні світильники відкидають тепле золотаве сяйво. Ловлю своє відображення в дзеркалі – штучні вії, вищипані брови, довге світле волосся медового відтінку. Я виглядаю як Бет.
– Мем? Мем? Чим я можу допомогти?
– Ммм? – кажу я. Напевне, я відволіклася на відображення Бет.
– Нам потрібен номер, – каже Ніно.
Дивлюся на нього в цій шкіряній куртці Амброджо. На шиї біля щелепи лишилася кров. Ніби він голився й порізався.