– Так.
– Що саме припинити?
Я закочую очі.
– Ти можеш просто?..
– Що? Просто що?
– Поводитись як Ніно.
Він зітхає.
– Не аж так це боляче. Ну правда. І в будь-якому разі, тобі не здається, що це романтично?
Він нічого не каже.
– У мене є пляшечка і для тебе, дивись! Це пара.
Я дістаю інший кулон-пляшечку. Вони мені справді дуже подобаються. Вони вінтажні, старовинні, та, схоже, ними ніхто ніколи не користувався.
– Ні, мені не треба, – каже Ніно, роздивляючись пляшечку. – Я кулонів не ношу.
– О. Ну гаразд.
Ні, ну а що. Взагалі-то, він не в його стилі.
Я нахиляюся й цілую його довгим, глибоким, млосним цілунком у губи. Він цілує мене у відповідь. Не так уже й сильно він розлютився.
– Це ти поводься як Бетта, – каже він, сміючись. – Я й уявити не міг, що ти настільки не при собі.
Здається, я вперше бачу, як він усміхається. Я думала, мені це сподобається, але тепер я не хочу бути Беттою – запасним варіантом, номером два, грьобаним планом «Б». Я хочу бути альфою. Хочу бути собою – Алвіною Найтлі. Я вже майже забула. Минуло лише кілька днів, а здається, що ціла вічність. Щось мені підказує, що Алві сподобалася б Ніно. Мені треба комусь розповісти, я божеволію. І я впевнена, що він зрозумів би. Ніно та Алві разом назавжди, вбивають і трахаються, трахаються і вбивають. Скажу йому сьогодні в барі.
– Зателефоную на рецепцію й попрошу для тебе пластир, – кажу я.
Метью пішов, Ніно міцно обмотав червоний палець пластирем, і ми стоїмо в ногах ліжка.
– Давай одягнемось і сходимо поїсти, – кажу я. – Напевне ж у готелі є ресторан.
Ніно дивиться на мене так, ніби він здатен прожити й без їжі. Від утрати крові він трохи зблід.
Він береться за мій халат і спускає його з плечей. Той падає пухким озерцем мені під ноги. Я зовсім гола.
– О, – кажу я.
Це що таке? Він хоче зайнятися сексом? Невже знову? О Господи, та він гірший навіть за мене.
– Чекай, – каже він.
– Що?
Стою й дивлюся, як він копирсається у валізі з прикрасами Бет і одягом Амброджо.
– Вдягни це, – каже він і простягає мені кольє Бет, те, яке я вже міряла.
У штучному світлі воно здається навіть кращим, діаманти миготять, як міріади зірок. Я затамовую дух. Минулого разу мене застукала Бет. Але Бет більше немає. Тепер вони тільки мої.
– Я хочу, щоб ти пішла в них.
О Господи. Він застібає діамантове кольє в мене на шиї. Діаманти холодом обпікають шкіру. Краєчком ока помічаю своє відображення в дзеркалі: гола, окрім сліпучих дорогоцінних камінців, що, здається, так яскраво палають у мене на грудях, що боляче дивитись.
Дивлюся на діаманти й торкаюся найбільшого, посередині, між грудьми. Який Ніно романтичний! Мені відібрало мову. Він цілує мене в чоло.
– Може, спустишся і замовиш нам випити? А я сходжу в душ і приєднаюся до тебе.
– Гаразд, – кажу я. – До зустрічі.
Чекаю на Ніно в барі «Ріволі». Воджу пальцями по краю келиха з мартіні та усміхаюся бармену. Діамантове кольє Бет іскриться у світлі ламп, камені – розміром з голову немовляти. Каблучки зблискують феєрверками. Кульчиків мені не видно, але впевнена – вони блищать не менш яскраво (я вдягла їх, щоб доповнити кольє). Усе навколо мене мерехтить і міниться. Я виглядаю на мільйон доларів. Глибоко вдихаю – освіжувач із запахом магнолії – й починаю розслаблятись. Великий ковток горілки з мартіні: струснути, але не розмішувати – як замовляв Амброджо, як у кіно про Джеймса Бонда. Смак свободи й безхмарного блакитного неба. На маленькій срібній підставочці – серпантин із помаранчевої цедри й оливка, на випадок якщо мені захочеться їх додати. Кидаю їх у келих і розмішую.
Мені збіса подобається бути мільйонеркою.
Гладжу долонею прохолодну, гладеньку поверхню барної стійки. У «Ріволі» тихо й немає нікого, крім мене. За чверть перша ночі. Не пам’ятаю, який сьогодні день. Імовірно, понеділок, але це не має жодного значення. Кручуся на високому стільці: червоне дерево, леопардова оббивка, золоті херувими, крісла в стилі Луї XVI, столи, настільки виглянсувані, що схожі на темні дзеркала. Тут є барний візок, заставлений склянками різних розмірів, келихами для шампанського, чарками для шотів і п’ятдесятьма видами спиртного. На срібному шейкері вигравійовано «Рітц Лондон» такими мініатюрними літерами, що мені заледве вдається прочитати напис.
Ніно досі немає. Я помираю з голоду, тож замовляю з барного меню ікру білуги: п’ятдесят фунтів.
Лялькову порцію приносять на срібній тарілочці. Блискучі чорні кульки, схожі на крихітні очі. До ікри подається три мініатюрних млинця, чверть лимона в сіточці, горня з нарізаним шалотом, горня з петрушкою і якийсь дивний жовтий порошок. Я не знаю, що робити з цим усім, тож я просто дивлюся: абстрактна картина відомого художника, яку слід цінувати. Натомість я їм безкоштовний арахіс.