Сицилія вже почала тьмяніти, розчинятись, як поганий сон… Беру телефон Бет і гортаю фотографії. Я з Ерні. Моє селфі зі священиком. Тіла під дощем. Це таки було! Я не божеволію. Притискаю до грудей червону оксамитову подушку і схиляю на неї голову.
Ніно не вимкнув телевізор. Це канал цілодобових новин: «Бі-бі-сі ворлд». Йде сюжет про міграційну кризу: Сирія, Кале, табір біженців на Лампедузі. Звук притишено, але на червоній стрічці внизу екрана напис: «Екстрене повідомлення: експерти підтвердили, що зниклу картину Караваджо “Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм” знайдено. Вона постраждала під час пожежі на одній із вілл у Таорміні, Сицилія. ФБР шукало цей шедевр Караваджо вартістю 30 мільйонів доларів із 1969 року, відколи картину вкрали з каплиці Сан-Лоренцо, Палермо».
Я спалила тридцять мільйонів доларів? Я кричу.
Підбігаю до екрана, накидуюся на нього й зриваю телевізор зі стіни. Він падає на килим. Він виривається з розетки. Я стрибаю, стрибаю, стрибаю по екрану: ХРУСЬ, ХРУСЬ, ХРУСЬ. Я нахиляюся, тримаючись руками за коліна, відсапуюсь. Тридцять мільйонів доларів? Тридцять, сука, мільйонів? Розчиняю мінібар і беру пляшечку джину «Бомбей апфір». Це пляшка блакитна чи сам джин? Вихиляю одним ковтком. Не дуже смачно. Мені вже краще.
Телефон Бет видає якийсь звук: цвірінь, цвірінь, цвірінь. Ну що тепер? Сподіваюся, не черговий твіт від Тейлор. Лізу в сумочку й дістаю айфон: шість пропущених дзвінків і два повідомлення від мами:
«Бет, де ти? Я перед твоєю віллою. Вона згоріла вщент! Тут пожежники, але вілла в руїнах. НАБЕРИ МЕНЕ. З ТОБОЮ ВСЕ ГАРАЗД?»
«Бет, люба. Твій син у мене. Не хвилюйся, з ним усе гаразд, він був у Емілії, але я хочу забрати його в готель і нагодувати банановим пюре».
Я знову кричу. І кричу. І кричу. Хапаю золотий свічник і гепаю ним об стіл, кидаю лампу, вазу з квітами, кришталеву статуетку об підлогу. Перевертаю крісла й канапу. Підбігаю та смикаю фіранки. Вони рвуться й падають на землю червоним горбиком. Загортаюсь у фіранку, зіщулююсь у клубок. Я лишилася без нічого. Без грошей. Без машини. Без Ніно. Без яхти. Без Ернесто. Я хочу зникнути.
Стукіт у двері звучить як гармата. Чорт. Ну що тепер? Від’їбіться. Їдіть геть. Хто це може бути, о такій годині? Думки пролітають зі скаженою швидкістю. Господи, ні, тільки не мама! Але звідки їй знати, де я? Ніно? Але ні, він давно вшився. Елізабет? Ні, Алві, не гальмуй. Це не може бути Бет. Ті чуваки з Сицилії, що гналися за нами? Ні, хіба я їх не вбила? Грьобана поліція? Заспокойся, Алві. Ти параноїш. Ще раз гучно стукають, просвердлюючи мозок. Глибоко вдихаю.
– Іду, – кажу я.
Виборсуюся з фіранок, поправляю волосся, тру долонями щоки. Повільно, по міліметру прочиняю двері. Це Метью. Хвала небесам. А може, мені вбити його? Можливо, мене б це підбадьорило. Побачивши мене, він відхитується назад.
– Усе добре, мадам? Мені здалось, е… е… е… що я почув якийсь шум.
– Шум? Ні.
– Ну, може, крик?
– Ні, ні.
– Ви впевнені, що все гаразд?
– Зі мною все абсолютно нормально.
– Бо виглядаєте ви якось о…
– Як? – просвердлюю його поглядом, провокуючи закінчити речення. Давай, кажи.
– Якось ошелешено…
Очі в нього широко розплющені. Руки, виструнчені по швах, тремтять.
– Ну, ти теж! – грюкаю дверима, перевіряю, чи замкнені вони. Це я ошелешено виглядаю? Підходжу до дзеркала і ще раз уважно роздивляюся себе. Із дзеркала на мене витріщається обличчя Елізабет. Обличчя Елізабет. Очі Елізабет. Моє серцебиття прискорюється. Я струшую головою. «Не гони, Алві. Не будь дурепою. Це божевілля». Але я підходжу ближче, мій ніс за сантиметр від дзеркала… На мені кольє Бет, її діамантове кольє. Нащо Ніно дав мені це? Я зазираю собі в очі – в них стоять сльози. І це правда.
Я Елізабет. Я Бет.
Зі шлунка піднімається нудота. Що за фігня? Серце калатає. Відображення в дзеркалі беззвучно кричить.
– Елізабет?
О Господи.
Я ЕЛІЗАБЕТ. Я БЕТ.
Мої обличчя, очі, усмішка – все це її! Я хитаю головою, в паніці роззираюся, хапаю урну з камінної полиці й пожбурюю в дзеркало. Воно розбивається на тисячу скалок, вони стрибають по каміну, осипаючись дощем. Серце б’ється ще швидше. Де моє серце? Торкаюся грудей під ліфчиком. Пульс бухає: БУ-БУХ! БУ-БУХ! І це добре. Все гаразд. Моє серце праворуч. Воно з правого боку, а не з лівого. Годі страждати фігнею. Ти втрачаєш глузд, Алвіно. Божевільна, божевільна, божевільна. Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі. Забагато коксу. Замало сну. Забагато крові. Мені потрібне повітря.