Візьми себе в руки, Алві. Зберись. Ти ж начебто у відпустку приїхала. Ти маєш розважатися. Тільки поглянь, де ти. Це хороше місце. Добре, що ми хоч не сіамські.
– Пробачте, леді, – каже Амброджо, раптом встаючи. – Мені треба припудрити носика.
Це він про кокаїн? Чи він іде попісяти? Якщо про кокаїн, то я теж хочу.
Він проходить крізь залу ресторану. Всі обертаються й дивляться. Наче він якась супер-пупер знаменитість – Кріштіану Роналду чи там Девід Бекгем. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає за столами, за гостями, всипаними діамантами, за пишними укладками й бездоганними костюмами. Офіціанти з тарелями, повними спагеті. Тремтливе пальмове листя. В Амброджо шикарна спина й шикарна дупа. Як у Ченнінґа Тейтума.
– Алві, – каже Бет. У неї такий вигляд, наче вона збирається вичитати мені. – Припини думати про Оксфорд.
– Я й не думала.
Це справді несправедливо. Я, чесне слово, про це не думала.
– Гаразд, добре, тоді годі думати про Амброджо.
Я дивлюся на неї.
– Я думала про Ченнінґа Тейтума.
Ну типу.
– Ти знаєш, про що я.
– Я думатиму про те, про що хочу. Ти хто така, поліція думок, чи що? – Я запалюю ще одну цигарку. Бет пирскає сміхом. – Ми що, в 1984-му?
– Ні, – каже вона, поправляючи волосся. У неї прекрасне волосся. – Ми в найкращому в Таорміні ресторані, і я не хочу, щоб усе було так тупо.
– Воно й не тупо, – брешу я.
– Ти знаєш, як важко потрапити сюди?
– Ні. Розкажи мені. Що тобі довелося зробити? Продати душу? Встановити мир на Близькому Сході? Розібратися в теорії всього?
– Що? Ні, просто треба знати правильних людей.
– Ясно.
Отже… вона відсмоктала менеджеру.
Бет зітхає.
– Хоча б спробуй, гаразд? Ти не промовила ні слова, відколи ми виїхали з вілли. Я хочу, щоб ця вечеря була приємна.
– Що ти хочеш, щоб я сказала? Я милувалася краєвидом. Він дуже гарний.
– Чудово. Я рада, що тобі подобається.
– Мені подобається.
– Добре.
– Добре.
Я видихаю дим у бік моря й дивлюся на чайок.
– Слухай, – каже Бет, – просто припини думати про Амброджо. Він не той, ким ти його вважаєш. Тієї ночі в Оксфорді він думав, що то була я…
У моєї сестри справжній талант добирати слушний момент; невже зараз час скидати цю атомну бомбу? Це не може бути правдою.
– Я тобі не вірю. Мабуть, він сказав тобі так, щоб ти відстала.
Ну або ж вона просто бреше мені в очі.
– Він сказав… він сказав…
– Що він сказав?
– Не має значення.
Бет підіймає брови.
– Ну, так він мені сказав. – Вона здвигає плечима.
Я відчуваю, як моє серцебиття прискорюється, а шлунок скручує. Мої долоні слизькі й блискучі від поту. Мені хочеться кричати. Мені хочеться скинути її з цієї клятої скелі. Та ніч була особливою. То все, що в мене було. Як вона сміє замахуватися на неї?
«Армані код блек». Ми обидві підіймаємо очі. До столика підходить Амброджо.
– Усе гаразд? – питає він, сідаючи поряд із Бет. Він розстеляє на колінах серветку. – Замовимо їжу? Помираю з голоду.
Я зиркаю на свою сестру.
– Підтримай розмову, – вимовляє вона самими губами.
Ну що, чорт забирай, я мушу сказати? «О, Амброджо, любий, добіса дивна історія: моя сестра щойно розповіла мені цікаву новину. Тієї ночі, вісім років тому, в Оксфорді, пам’ятаєш? Коли ми зустрілися вперше. Ті наші стосунки, що тривали одну ніч? Отож, виявляється, за словами Елізабет… як би це сказати? Ти думав, що я – це вона? Неймовірно, чи не так? Адже увесь цей час я вважала, що ти переспав зі мною тому, що хотів, тому що ти хотів мене. Мене! А не мою сестру! Уяви лишень! Але ти переплутав мене з моєю близнючкою. Запросто, як два пальці! Не хвилюйся. Ти напився, трахнув мене, я завагітніла й весь цей час… ти думав, що я – це Бет».
– Чемну розмову, – ворушить губами Бет.
Я сьорбаю коктейль, поки він не закінчується, витираю рота тильним боком долоні – моя фіолетова помада розмазується по шкірі. Виглядає як синець.
– Тож, – кажу я, повертаючись до Амброджо, – чим саме ти займаєшся? Ну, знаєш, заробляєш на життя. Щось у сфері мистецтва?
Бет хитає головою й дивиться в підлогу. Під столом вона б’є мене по нозі. Боляче.
– Ай! – кажу я. – Що не так?
Амброджо насуплюється й роблено всміхається.
– Так, – каже він, прокашлюючись. – Я арт-дилер. Купую та продаю предмети мистецтва в усьому світі. Це справді не дуже цікаво, – сміється він.
Я дивлюсь, як він складає серветку пташкою й розгортає знов. Тиша просто нестерпна. Він повертається до Бет.
– Люба, ти хочеш щось конкретне чи мені просто замовити на всіх?
Бет і досі насуплена.
– То ти арт-дилер? – кажу я. – Звучить дуже цікаво.