– Привіт усім, – каже Бет, заходячи до кімнати. Ділова.
– О, я якраз збирався йти, – каже Амброджо.
Він усміхається мені й розвертається, щоб піти. Я спостерігаю за тим, як його спина зникає в дверному отворі. Він зачиняє двері. Звідки, чорт забирай, вона взялася? Підкралася до нас, наче кішка на полюванні.
– Я думала, ти пішла, – кажу я, тягнучись до кольє. «Краще в заповіті відпиши це мені», – додаю про себе.
– Так я й пішла, – тихо, майже пошепки каже Бет собі під ніс, – але потім мені захотілося повернутися й побачити тебе.
– Та ну.
– Переконатися, що ти готова до вечора.
– Умгу.
– Що ти не передумала.
Нарешті замочок клацає та розстібається. Я знімаю кольє та передаю його Бет. Я помічаю, що її руки трохи тремтять. У її темно-зелених очах мовчазний розпач.
– Усе нормально, – кажу я. – Хай там що. Усе гаразд.
Що скоріше це закінчиться, то краще. А потім я заберу босоніжки й поїду додому, де б він не був. Я більше ніколи, ніколи не хочу її бачити.
Розділ дванадцятий
– А ти не можеш принаймні сказати мені, куди йдеш?
– Я не можу, Алвіно, пробач, – каже вона.
– Якщо ти мені не скажеш, я цього не робитиму.
Вона дивиться на мене, а потім на босоніжки. Я дивлюся на босоніжки. Вона знає, як я їх хочу. Я зітхаю. Я лише хочу, щоб вона відчепилася, викинути її з голови, зі свого життя, й цього разу назавжди. Нащо я взагалі сюди припхалась? Забираю босоніжки й звалюю геть.
Ми сперечаємося в кімнаті Бет, перевдягаємося для нашого перевтілення. Я почуваюся так, ніби ми повернулися до нашої старої кімнати в маминому будинку. Бет наполягає на тому, що верхній ярус ліжка має належати їй, забирає собі найбільший шматок фруктового пирога, віднімає диск О’Ніла «Поголос». «Якщо ти не віддаси його мені, я розкажу мамі, що ти зробила з ховрашком/білкою/моєю лялькою. Алві, зроби це. Алві, зроби те. Начисть мені туфлі». Круть і Верть. Дует «Джедворд».
Ми стоїмо поряд перед дзеркалом на повний зріст. Одна очевидна відмінність виказує нас.
– Тобі потрібна засмага, – каже Бет. – Ходімо.
Вона підштовхує мене, роздягнуту до білизни, до своєї ванної кімнати. Копирсається в шафках із косметикою та витягає пляшечку миттєвої засмаги «Сен-Тропе». Коли вона намащує мої руки, ноги, груди й спину прохолодною бридкою рідиною, я тремчу. Вона пахне печивом і видається занадто темною.
– Ти колись робила воскову депіляцію? – питає вона.
– Твій план не спрацює.
Я дивлюсь, як Бет роздягається та вішає свій одяг. Її післяпологовий животик трохи труситься, як і мій, у нас обох три чи п’ять зайвих сантиметрів жиру на талії. Свої вона, певне, видалить вакуумом. Якби ж і я могла собі це дозволити! Та я просто продовжуватиму їсти печиво, й пончики, й солону карамель із потрійним шоколадом, і брауні з беконом, поки не задихнуся у власних складках на животі й моє тіло не поглине мене, наче желеподібний рожевий прибулець. Неперевершена перспектива. Та все ж краще так, ніж пілатес.
Бет одягається в маленьку чорну сукню, в якій я була вчора. На ній вона сидить краще. Вона обкручується, щоб я допомогла їй із блискавкою. Вона проповзає по засмаглих плечах до шиї, білою під волоссям, куди не дісталися сонячні промені. Я роздивляюся тоненький пушок на її шкірі. Із цього ракурсу вона така вразлива.
– Але це, власне, несправедливо. Ти просиш мене побути тобою, але не кажеш, куди йдеш, – кажу я.
– Це ненадовго. – Вона знову повертається й дивиться мені у вічі. – Досить запитань, гаразд? – каже вона.
На руці Бет іще один синець, на тому ж самому місці. Зеленувато-блакитно-фіолетовий. Не розумію, як я вчора його не помітила. Можливо, це новий?
– Це якось пов’язано з твоїми синцями? – питаю я. Звісно, це не Амброджо. Він же принц на білому коні.
Вона вдає, що не чула мене, й зникає за дверима. Я біжу за нею, наче Аліса за Білим Кроликом. Ми опиняємося в кімнаті, наповненій сотнями суконь, розвішаних за кольорами. Я вперше бачу таку гарну кімнату-гардероб, що ахаю. На стінах і десятках шухляд висять полароїдні фотографії всіх її вбрань. Моя сестра – Шер із «Нетямущих». Я згадую свою кімнату й нечупар з Арчвею. Мій одяг зберігався в мішечках із пральні самообслуговування чи валявся купами на підлозі.
– Просто вдягни цю сукню.
Вона кидає сукенку мені в обличчя: фіолетовий шифон, відрізна по талії, пишна спідниця – річ, яку б я не вдягла, навіть якби мені заплатили. Чому я дозволила вмовити себе?
– Серйозно? – питаю я, кривлячись. Я не можу цього вдягнути. Можливо, Бет це й личить, але я виглядатиму наче чотитирирічна дитина, що йде до церкви.