– У тебе не було, ну типу ранок під час застуди або чогось такого? – питає вона, роздивляючись помаду з усіх боків.
– Ти маєш на увазі герпес?
– Мабуть…
– Та йди ти.
Вона зітхає й наносить помаду, уважно дивлячись собі у вічі, випнувши губи перед дзеркалом. Хай їй грець, фіолетовий личить їй більше, ніж мені.
– Нам потрібно помінятися паспортами. Про всяк випадок.
Вона дає мені свій паспорт, тож я віддаю їй свій. Усе це видається трошки занадто. Чому вона підійшла до цього так ретельно?
– І тобі може знадобитися це, – каже вона, не зводячи на мене очей. Кидає мені ключі від вілли.
– Ключі? Не думаю. Я нікуди не поїду. І в будь-якому разі це ж усього лише…
– Про всяк випадок.
Щойно ми закінчили, вона збирається йти.
– І запам’ятай, ти – Бет, – шепоче вона мені на вухо.
– Так, ясно.
Вона думає, в мене розумова відсталість.
– І пам’ятай, що я тобі сказала. – Вона дивиться на мене, вчепившись в моє передпліччя, не зводячи з мене суворого погляду. – Скажи Амброджо, що читатимеш книгу в саду. Мій роман на тумбочці. Я дочитала десь до середини… І уникай займатися з ним сексом.
– Що? Він твій чоловік. Я б не стала…
– І люба, я дуже, дуже вдячна за це.
Вона стискає мою долоню й притягає мене в обійми. Я відштовхнула її.
– Добре, гаразд. Ти б зробила те саме для мене, тож просто йди.
– Піду зберу Ерні, – каже вона й раптом замовкає. – Я люблю тебе, Алві.
Я застигаю на місці – востаннє я чула ці слова вісім років тому, коли Амброджо сказав мені: «Я тебе кохаю, чорт забирай». Я примружую очі, щоб із них не потекли сльози. Глибоко вдихаю й повільно-повільно видихаю через рот. Хай йому. Господи, як уміло вона маніпулює. Така мила зі мною, і все заради того, щоб я не трахнула її чоловіка й не підірвала її плани. Чи не підірвала її чоловіка. Ти для мене відкрита книга, Елізабет Карузо. Не та нудотна книга, яку ти написала, а хороша книга, яка легко читається, із цікавим сюжетом. За аналогією.
– Я дійсно люблю тебе, – каже вона.
Мені здається, я чую, як її голос збивається. Вона всміхається, але стримує сльози, справжні сльози. Я їх бачу. На мить мене охоплює паніка – вона що, лишає мене саму з головорізом, який б’є жінок? І я зрештою опинюся в реанімації? Чи взагалі в морзі? І все-таки, куди вона, в біса, йде? Але ж вона пообіцяла повернутись. Вона ще навіть не пішла, а я вже хочу, щоб вона повернулася.
– Босоніжки, – кажу я.
Бет зітхає, віддає мені блискучі босоніжки на шпильці. Я віддаю їй підбори фанатки «Луї Віттон». Я сідаю на ліжко й приміряю їх, просуваю делікатні ремінці крізь маленькі золоті пряжки, ворушу пальчиками, прикрашеними блискітками. Вони ідеально мені підходять. Виглядають надзвичайно. Я милуюся своїми ніжками, блискучими, мерехтливими. У мене ніжки моделі «Вікторіаз сікрет». Бет розвертається і йде з кімнати.
– Нічого не вийде, – востаннє гукаю я в коридор, просто щоб переконатися, що вона знає мою думку.
Я не дуже добре граю. Моєю останньою роллю була дупа осла в різдвяному вертепі, і я грала, м’яко кажучи, непереконливо. Хоча хто там на мене дивився? Вся увага дісталася Бет, яка грала Діву Марію. Через роки ми, одинадцяти – чи дванадцятилітні, знайшли відеозапис спектаклю.
– Давай подивимося! – сказала Бет, стираючи з касети пил і вставляючи її у відеомагнітофон. Одна година п’ятнадцять хвилин великих планів Бет і ані натяку на осла в кадрі.
Розділ тринадцятий
Я чекаю в своїй кімнаті й визираю у вікно, обкусуючи нігті. Амброджо вийшов із басейну, і я бачу, як він засмагає на патіо: чорні «Спідо», темна засмага, шість кубиків крутого мачо.
Можливо, він із тих, хто б’є жінок, та він однаково збіса сексуальний.
Я бачу, як Бет, тобто Алві, тобто Бет, виходить на патіо з Ерні у візочку. Вона дивиться у вікно просто на мене. Я майже чую, як вона думає, голосно та чітко: «Алві, спускай сюди свою дупу. Ворушись!» Я думаю, час іти. Амброджо сідає й проводить рукою по вологому волоссю. Це божевілля. Не думаю, що я впораюсь. Він помітить. Можливо, не просто зараз, але в якийсь момент – точно. Він ніколи не повірить у те, що я й є його дружина. Мені просто доведеться сказати йому, що це була ідея Бет. Часом вона буває дуже наполегливою. Мені хочеться застрибнути в душ і змити з себе макіяж. Я почуваюся трансвеститом. Але потім я думаю про Бет, про «Я люблю тебе, Алві». Про босоніжки. Хай йому грець, я спускаюсь. Їй доведеться мені це відшкодувати… можливо, до цих босоніжок пасуватиме її сумочка? І ще я хочу те діамантове кольє.
Повітря сухе й нерухоме. Сонце сяє так, начебто ця вогняна куля знаходиться лише за кілька метрів над нами. Пахне довбаними плюмеріями.