– Привіт, – кажу я заголосно.
Вони дивляться на мене, не зводячи очей. Я завмираю, з неприродною усмішкою, розтягнутою на моєму загримованому обличчі. Амброджо всміхається мені у відповідь і повертається до моєї сестри.
– Алві, ти добряче засмагла відучора, – сміється Амброджо. Він дивиться на Бет. Що далі, то дивніш.
– Я трохи зшахраювала, – гигоче Бет. – Це «Сен-Тропе». Мене дратувало, що поряд із нею я така біла. – Вона киває в мій бік. Я – Бет.
– Ну, ви обидві чудово виглядаєте, – каже Амброджо, всміхаючись нам обом. Його очі спиняються на моєму збільшеному бюсті. То он як воно – бути Євою Герциґовою. Мені кортить помахати, типу «Привітики, хлопці», підморгнути й послати цілунок рукою, але навряд чи це зараз доречно. Чорт, принаймні я хочу зробити селфі. Можливо, я більше ніколи не виглядатиму так добре.
Я навіть не уявляю, що робити й що казати. Що б сказала на моєму місці Бет? Я просто стою там і всміхаюся, наче статист у фільмі «Тупий і ще тупіший» чи щось на кшталт.
Бет повертається до мене. Вау, вона і справді виглядає як я: помада, сукня, зелений лак. Як я в хороший день плюс трішки лайна.
– Бет, – каже вона (це ж я… правильно?). – Я якраз казала Амброджо, що збираюся в Таорміну подивитися цікавинки. Повернуся, певно, вже ввечері.
– Умгу, – киваю я.
Будь ласка, не залишай мене. Будь ласка, не йди. Амброджо прикінчить мене, щойно ти відвернешся.
– Я хочу подивитися віллу Девіда Герберта Лоуренса й ту відому стару церкву на розі. Буде цікаво дослідити тут усе… поблукати, знаєш.
Бет дивиться на мене.
Амброджо дивиться на мене.
– Звісно, звучить… звучить непогано, – кажу я. Мило й безтурботно. Схоже на голос Бет?
– Можна я візьму з собою Ерні? Щоб ми ближче познайомились? Пограюся один вечір в матусю, – каже вона. Ернесто простягає ручку з візочка й хапає її палець у свій пухкий кулачок.
– Звісно, – кажу я.
Я починаю пітніти. Напевне, стає спекотніше. «Ледіматік» Бет показує по дванадцятій.
– Отже, ми лишаємося вдвох? – каже Амброджо, зістрибуючи зі свого шезлонга. Він обходить мене зі спини й обіймає за талію. Я дивлюся на його сильні руки – бронзові, накачані, вони міцно мене оповили, його великі руки тримають мене залізною хваткою.
– Нарешті! Ти зможеш приділити всю увагу своєму привабливому чоловікові, – каже він.
Він цілує мене там, де я побризкалась парфумами. Волосся в мене на шиї стає дибки. Тіло напружується. Я не бачу його обличчя, та мені уявляється, як Амброджо підморгує Бет. Я витріщаюся на свою близнючку, не вірячи власним очам. Вона всміхається, але трохи натягнуто. Вона ревнує? Ревнує до мене. Вперше в історії.
– Так, голубки, дам вам можливість провести час удвох. Хорошого вам дня!
Що вона каже?
– Ні! – вимовляю я губами. Він захоче кохатись. Я знаю, захоче. Діти – ціанід для сексуального життя. Бет забирає Ерні, і тут для Амброджо відчиняється вікно можливостей. Цей жеребець стрибатиме на мене. Не встигаю я й оком змигнути, як Бет розвертається й виходить у ворота. Що, на її думку, тут відбуватиметься? Що такого важливого може взагалі існувати в природі, що вона готова всім ризикнути? Амброджо ковзає руками по моїх стегнах, спускається на сідниці, і я починаю збуджуватись.
– Я піду з тобою й допоможу з Ерні, – кажу я, вивільняюсь і біжу за нею. Ну, «біжу» – це голосно сказано, скоріше шкутильгаю. П’ятнадцятисантиметрові підбори не створені для бігу. Можливо, для сидіння. Сидіння й попивання «Сексу на пляжі». Пробігши всього лише кілька кроків, я здаюсь.
– Ні, не хвилюйся, – гукає Бет через плече. – У нас усе буде добре, правда ж, Ерні?
– Може, тебе підвезти до міста, Алвіно? – кричить Амброджо їй навздогін.
– Ні, дякую, – долинає її голос. – Тут не так уже й далеко.
Ми бачимо, як її спина зникає за рогом.
– Ти взагалі знаєш, куди йдеш? Ти загубишся! – сміється він.
– Для цього вигадали «Ґуґл мепс»!
Він повертається до мене й шепоче під ніс:
– Ти впевнена, що вона зможе подбати про Ерні? Твоя сестра не дуже схожа на Мері Поппінс.
Я щосили тримаюся, щоб не загорлати щосили «Ні!».
– З ним усе буде гаразд.
І з цим вона йде. Я дивлюся на те місце на патіо, де щойно стояла Бет. Тепер мене справді кинуло в піт. Я уявляю, як моя засмага зараз почне стікати по ногах жахливими патьоками. Перевіряю – не тече. Я зіщулююсь і прямую назад у віллу.
– Агов, ти куди?
– До ванни, – кажу я, не зупиняючись.
– Ну добре, повертайся, коли закінчиш, – кричить він. – Є ідея.
Серйозно, я не можу читати це довбане лайно. Гепаю книгою об стіл і зсутулююся на стільці. Роман, який дала мені Бет, жахливий. І що мені тепер робити? Очевидно, уникати Амброджо.