– Пробач, любий, – раптом кажу я, згадавши, ким я маю бути. Я проводжу пальцями по його волоссю й масажую потилицю так, як це подобається котам. На дотик його волосся м’яке й шовковисте.
– Упевнена, вони вже недалеко.
Він киває, і я цілую його в чоло, відчуваю солону на смак шкіру. Хороший котик, хороший.
– Побачимося всередині, – каже він, встаючи. Він не всміхається. Просто розвертається і йде. Я спостерігаю за ним, поки він не зникає. Знов.
Чудово, тепер Амброджо злий на мене… але ж це не на мене – це на Бет. Я чекаю, поки він не заходить до вілли, зачинивши за собою двері, потім відкидаюся на шезлонг, і в моїй голові лунає беззвучний крик.
Останні три години я займалася лише тим, що постійно телефонувала Бет і слухала її автовідповідач, знову й знову: «Привіт, ви зателефонували Елізабет Карузо. Пробачте, але зараз я не можу прийняти ваш дзвінок. Залиште, будь ласка, повідомлення». Потім завершувала виклик і набирала ще раз і ще, наче одержимий переслідувач. Але її телефон було вимкнено. Я навіть не уявляю чому. У неї новий айфон, то ж навряд чи в неї розрядилася батарея. Напевне, вона вимкнула його навмисне. Сука. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й роблю великий ковток. Горілка тепла. Вона обпікає задню стінку горла. Ковтаю ще. А потім іще. І ще. Поки не допиваю все, що лишалося в пляшці. Я кидаю її на брук. Скрегіт скла по камінню. Садок обертається так, ніби мене закинули до центрифуги, щоб викрутити й висушити. Краще відчувати це, ніж бути тверезою.
Якщо я посиджу тут іще трохи, то, певне, вибухну.
В мою тишу вривається пронизливе дзижчання: це комар виграє в мене над вухом на найтоншій скрипковій струні. Я щосили б’ю себе по голові. Мене їдять живцем. Над басейном роїться хмарка комарів. На Сицилії є малярія? Ми ж практично в Африці. Я зриваюся з лежака й пірнаю в бридку темряву. Тут, у Таорміні, вона справді чорна, а не така, як у Лондоні, – помаранчево-сіра. Мені не вистачає світлового забруднення. Тут забагато клятих зірок.
Я ще раз набираю Бет, але – ну звісно ж – телефон і досі вимкнено. Чим я думала? Яка ж я ідіотка! Як я дозволила затягти себе в цю авантюру? Я знімаю босоніжки Бет і лишаю під шезлонгом: вони мені вже намуляли. Ну ясна річ, ніжки Бет менші за мої. Вужчі. Тендітніші. Я почуваюсь як Анастасія чи Дрізелла – зведені сестри з «Попелюшки». Я почуваюся гарбузом, який перетворюється на карету.
Босоніж я ступаю по шорсткій траві. Проходжу повз кущ троянди, моя сукня чіпляється за колючки. Я смикаю її. Вона рветься. Однаково вона мені не подобалася. Дерева затуляють мені шлях, наче ворожі мерці: їхні довгі покручені пальці кігтями дряпають мою шкіру. Що це за гру замислила Бет? Мені не слід було нізащо погоджуватися на це. Від самого початку я знала, що то помилка. До мого обличчя прилипає павутиння. Щось швидко проповзає моєю шиєю. Я верещу, й трушу головою, й ляскаю себе по спині. Думаю, воно заховалося в моєму волоссі.
Я доходжу до стежки в глибині саду. Насправді я не розумію, куди звідси йти. Роблю глибокий вдих – пахне гнилим листям – і повертаю назад до вілли. Треба було переспати з ним, коли випала нагода. Бет заслуговує на це. То був він, мій єдиний шанс. Я хотіла, чорт, я дуже хотіла, й Амброджо теж. Я відчувала це. Він хотів мене. Ми могли б зараз трахатися, сплівшись тілами на шезлонгу, і чоловік Бет шепотів би мені на вушко «Я тебе кохаю». Це було б чудово. Маріонетка. Лялька. Чорт. Щось хруснуло. Щось тверде й колюче, а потім щось липке протислося мені крізь пальці. Я щойно наступила на змію. Я біжу по траві й намагаюся витерти ногу. Гидко! Гидко! Гидко!
Піднявши очі, помічаю, що я в саду Сальваторе. Вмикаються ліхтарі з давачами руху, і я стаю ошелешена: лисиця у світлі фар. Завмираю. Не дихаю. Озираюся самими очима, але світло вмикається автоматично. Надворі нікого немає. Доріжка порожня. Сальваторе забрав машину та поїхав. Можна рухатись. Можна дихати. Я шурхочу по рінню доріжки, йду до будинку. Повільно. Обережно. Його вілла не така непристойно велика, як вілла Бет, та все ж вражає. Я притискаю долоні до скла й зазираю досередини. У передпокій Сальваторе – сучасний, сучасний, претензійний. Відкритий цегляний мур, пальми в керамічних вазонах, картини на стінах…
Отоді я й помічаю її – статую жінки, жінки, що виглядає точно як я. Вона, мармурова, в натуральну величину, стоїть на постаменті в холі Сальваторе. У неї моє обличчя, моє тіло, моя фігура. Та раптом я розумію: це не я, це – Бет. Сальваторе зробив скульптуру моєї сестри. Або ж у нього дуже гарна уява, або ж він бачив її голою. Її пружні груди, вигини її стегон… вона бездоганна. Це майже як дивитися на оголену Бет. Бет, вирізьблену в камені. Не дивно, що Амброджо не подобаються його скульптури. Цікаво, чи знає він. Мені хочеться простягнути руку крізь шибку й торкнутися її губ: вони будуть прохолодні, гладенькі. Здається, вона от-от заговорить, засміється, ворухнеться. Це збіса дивно. Певно, він трахає мою сестру. Не можу повірити. Невже це Бет? Це так на неї не схоже. Я не розумію.