Підстрибую від ревіння двигуна. Світло фар заливає доріжку, і я кам’янію. Стаю тією статуєю. Це Сальваторе? Хто в тій машині? Шини вищать і зупиняються в кінці доріжки. От лайно. Що мені робити? Мені ж не можна тут бути. Я сумніваюсь, а потім вирішую рятуватися втечею, продираючись крізь кущі між садами Сальваторе й Бет. Гострі гілки впиваються в мою плоть. Колючки дряпають мені спину. Потім я чую його – нарешті, хай їй грець, – голос Бет, хрипкий, надламаний. Якось дивно він звучить – вона що, п’яна? Потім чоловічий голос; Сальваторе? Що вони кажуть? Вони кричать? Лаються? Вони сперечаються про щось біля машини? Я вловлюю кілька слів. Сальваторе каже: «божевільна». Бет каже: «моя сестра». Хтось грюкає дверима. Що, в біса, тут відбувається? «Ти обіцяв», – каже Бет. Решти я не чую. Вони лаються ще кілька хвилин, потім – вий двигуна й виск шин. БМВ під’їздить по рінню до мене, так близько, що я відчуваю запах його перегрітого двигуна, його силу, яка може здвигнути Землю. Я зіщулююся, ховаючись за листям. Якщо я не ворушитимусь, він мене не побачить. Зате я його бачу.
Сальваторе відчиняє дверцята машини й виходить. На ньому джинси й вузька чорна сорочка, натягнута на його широких грудях і плечах: ведмідь або дика тварина, звір, а не чоловік. Я чую шурхіт кроків по камінцях. Затамовую дух. Будь ласка, не побач мене, не дивися сюди. Він зупиняється, обертається, дивиться на дорогу. Чого він чекає? Бет пішла. Ключ металево дзеленчить, і він відчиняє двері. Коли вони зачиняються за ним, я згадую, що слід вдихнути.
Розділ п’ятнадцятий
Бет! Вона повернулась. Зараз ми зустрінемось. Я проповзаю поміж кущами до саду Бет, висмикуючи листя з волосся й колючку з грудей. Тканина рветься. Сукню зіпсовано. Бет розлютиться. Було б це найбільше нещастя. Я біжу через газон, нахиляючись під гілками, оминаючи дерева. Газон хитається й обертається. Нащо я допила всю горілку? Шелест коліщат і швидкі кроки. Я розрізняю фігуру, що котить візочок, – чорне на чорному. Дивлюся на віллу Бет і розумію, що там уже всі сплять: світло в жодному вікні не горить.
– Пс! – подаю я сигнал. – Сюди.
Силует Бет зупиняється, обертається, дивиться на всі боки, але щось не так. Вона не може йти по прямій. Вона хитається, спотикається, непевно стоїть на ногах. Вона припарковує візочок біля шезлонгів і потім – якимсь чином, повільно – підходить до місця, де в темряві, на краєчку басейну, стою я.
– Бет, що за чортівня? Де ти була?
Вона не відповідає. Голова в неї опущена.
– Бет? Що таке? Ти що, нализалася? – питаю я.
Я шепочу, але мені хочеться кричати, схопити її за плечі й трусити, трусити. Людоньки, мені потрібно курнути. Де мої цигарки? Я вбила б за порцію нікотину. Сморід хлорки. Горлом піднімається кислий смак горілки.
– Усе гаразд, – каже вона, підіймаючи на мене очі. Вони якісь дивні: вона не може сфокусуватись. Вона плакала? О Господи, що, знов? Хто тут хотів поговорити про емоційну неврівноваженість? Я не плакала з 1995 року.
– Шшш. Тихо. Ти розбудиш Амброджо.
Плечі мої напружені. Щось булькоче всередині. Чому, в біса, досі так спекотно? Зараз же ніч. Патіо дихає теплом. Вологе повітря тисне мені на плечі, лягає тягарем на груди, і я починаю пітніти. Джизчить комар, жалібно, наполегливо. Я відчуваю, як він проштрикує шкіру на шиї та п’є мою кров.
– До біса Амброджо. Я його ненавиджу, – каже Бет.
В мене тремтять руки. Зуби міцно стиснуті. Як сміє вона так казати про Амброджо? Він ідеальний. Вона його не заслуговує. Бет украла його в мене, а тепер, закладаюся, пожбурить його геть, наче зіпсований кебаб. Вона спить із скульптором, ось у чому вся річ. Яка шльондра! Але нащо було брати з собою дитину?
Бет починає хлюпати.
Ерні починає плакати: пронизливо, відчайдушно, розпачливо, ніби хтось душить непотрібне кошеня. Здається, їхній плач звучить майже однаково. Я й досі не певна, хто з них плакав минулої ночі. Чорт забирай, останнє, що мені зараз потрібно, – це дитяча істерика. І жіноча істерика. Вона просто неймовірна, моя сестра. Цей обмін ролями – єдина причина, з якої вона запросила мене сюди. Я знала, що це надто добре, як на правду.